Нещодавно ми з чоловіком відсвяткували 30 років спільного життя.
У нас велика сім’я: дві донечки, які вже вийшли заміж і мають своїх дітей.
У всіх свої турботи. Життя зараз непросте. У старшої доньки з житлом проблеми – кредит виплачують, молодша за машину ще теж у боргах.
А це великі, вагомі покупки, я вже не рахую те, що йде на комуналку і продукти.
Молодша дочка зараз живе з нами, то ніби і побут спільний. Та чоловікової зарплати стало не вистачати на нас усіх.
Його хороший друг, Сашко, що має свою будівельну фірму, запропонував там роботу. Зарплатня хороша, та єдиний мінус – у відрядження довгі потрібно їздити Україною та за кордоном.
Сашко спершу їздив місяць через місяць, тепер по пів року.
Умови там, звичайно, не найкращі, адже в роз’їздах і сон не внормований, і їжа точно не домашня, проте за одне таке відрядження можна добряче заробити і усі борги покрити.
Я зраділа, що у чоловіка з’явилась така можливість добре забезпечувати свою сім’ю. Та я випала, коли він сказав мені, щоб я їхала з ним!
– Я без тебе не поїду. Я вже звик, що ми 30 років нерозлучні і туди ти теж поїдеш.
Це було не питання і навіть не прохання. Поставив перед фактом. Хочеш, щоб я заробляв – їдь теж. Але, що ж я там робитиму? Зазвичай, усі чоловіки самі на заробітки їздять, а мій ще й мене тягне за собою.
Я намагалась пояснити чоловіку, що у мене й тут обов’язків вистачає. З молодшим внуком потрібно допомогти, поки чоловік її на роботі, вона сама не справляється, інколи й за старшими внуками придивитись треба, до школи завезти чи забрати. Я вже мову за те, щоб їсти приготувати чи поприбирати.
Доньки розраховують на мою допомогу, бо хто ж їм ще допоможе, як не рідна матір?
Та й як я дім свій залишу? Щось мені не давало відправитись у мандрівку.
Та і діти стали проти мене: “Чого ти, мамо, ми й без тебе впораємось! Ти їдь! Підтримай батька!”
А молодша взагалі зраділа, бо ж вони тепер пів року самі б жили!
Чоловік на мене ображений ходить. Через тиждень виїжджати потрібно. З ним ще друг їде, то дружина його ще й спеціально з роботи звільнилась, щоб з чоловіком поруч бути.
– Оце надійна людина. На неї покластись можна! – сказав чоловік.
А я виходить погана дружина. Ненадійна. Та я не від’їзду боюся, труднощів і умов нелюдських. Не хочу дітей залишати самих. А та жінка якась нерозумна! Для чого з роботи було звільнятись? Не розумію.
Та зараз, коли залишилось 5 днів до від’їзду мені й самій стало сумно. Все-таки ми й справді з чоловіком 30 років прожили, не розлучаючись надовго.
Як же ж він буде без мене? Хто про нього попіклується? Він же навіть пельмені сам зварити не може! Домашні обов’язки по дому були постійно на мені – він цим ніколи не займався.
Йому вже 60 минуло, він не завжди добре себе почуває, потрібно доглядати за ним. Допомогти, раптом що.
Я не знаю, що робити. Я і тут, і там потрібна. Не знаю, як краще вчинити..
А що б ви підказали жінці? Податись за чоловіком чи залишитись з дітьми?
