Я з нетерпінням чекала на внуків. Моя дочка все не могла завагітніти, вони з чоловіком багато років старалися та нарешті заповітна мрія здійснилася. УЗД показало на різностатевих двійнят. Ми всі дуже зраділи й чекали з нетерпінням на їхню появу.
Ми з чоловіком і дочкою жили в селі. До міста було далеко, але таке життя мені подобалось. Потім, коли дочка вийшла заміж за сусідського хлопця, то переїхала жити до нього. З них вийшло гарне подружжя, в обох очі так і світилися від любові. І от нарешті закохані готувалися стати батьками.
Я дуже любила своїх внуків. Допомагала їх ростити. Але з роками мені ставало все важче. Вік не той. Чиновники давно обіцяли побудувати дитячий садок, але щось кожного року це переносилось і не дало ніякого результату.
Коли їм виповнилось по 5 років, то вони вже самі могли прийти в гості. Кілька хат і малеча в мене на подвір’ї. Вони цілий день були такими енергійними й активними, всюди хотіли залізти й все помацати. Я за ними не встигала, а коли проводжала їх додому, то поверталася геть знесиленою.
Такий щоденний візит до бабусі став для внуків справжнім ритуалом. Навіть коли вони були школярами. Просто дорога в школу була повз мій дім і вони любили зайти після уроків й побути ще кілька годин у мене.
Та одного дня я вирішила удати ніби нікого немає вдома. Завчасно позачиняла вікна, двері й паркан. А сама спостерігала, як вони покрутилися кілька хвилин біля брами й пішли геть. Мені не соромно за цей вчинок. Я вже стара і теж потребую відпочинку і трохи спокою.
Вік добре про себе нагадує. Скоро мені буде 74 роки. Тому зараз так важко з внуками. Деколи я повторюю таку хитрість, бо хочу побути одна, подивитися телевізор, поспати чи щось почитати. Адже після їхнього народження я забула, що таке спокій і тиша.
Думаєте я правильно роблю? Чи краще поговорити з дочкою?
