7 років тому я наважилася назовсім переїхати з села до міста. Продала бабусин будинок, а за ті гроші придбала для себе кімнату в гуртожитку. Сподівалася, що це лише тимчасове місце проживання, і вже за кілька років я зможу заощадити на власне житло з усіма вигодами.
На роботі познайомилася з Остапом. Одразу в нього закохалася, хоч добре знала, що він, як і я, хлопець сільський. Ні тобі омріяної квартири, ні багатств і статків, ні престижної роботи, але, як кажуть, серцю не накажеш.
Запропонувала я Остапові жити разом в моїй кімнатці. Він був надзвичайно вдячний і присягався, що за кілька років ми забудемо про життя в гуртожитку і будемо господарями власного помешкання.
Навіщо я йому повірила?
За кілька місяців я завагітніла первістком. Мені було страшно приносити малюка в такі умови, навіть не знала, як зможу дбати про донечку без всього необхідного під рукою.
Зате, коли народжувала другу дитину, вже добре знала, як давати собі раду без води, власної кухні і ще багато чого, що робить життя молодої матусі комфортнішим.
Від Остапа я чула одні лише обіцянки:
– Потерпи, Юлечко, скоро все зміниться. Я тобі обіцяю.
Звісно, чоловік намагався багато працювати, брався за будь-яку роботу, яку йому пропонували, але надто він м’який і добродушний, аби стати в тому жорсткому світі успішним.
Бувало й таке, що він не раз залишався обманутим через власну довірливість і наївність: відпрацював на будівництві, а зарплати так і не отримав. І шукай тих бригадирів, наче вітру в полі.
Я намагалася бути терплячою жінкою, аж поки Остап мене не обманув.
Без мого дозволу запросив свою сестру пожити у нас. Вона, бачте, вирішила навчатися в місті, навіть вступила на бюджет, але кімнату в гуртожитку їй так і не вдалося випросити від університету. Надто пізно зметикувала дівка.
Очевидно, що на оренду будь-якого пристановища ні в батьків, ні в студентки грошей немає, от Остап і вирішив, що його родичка зможе потіснитися з нами в 20 квадратних метрах площі.
Коли він нарешті мені зізнався у цьому, то я готова була його вбити. Як можна бути таким безвідповідальним?! Невже він не розуміє, що для неї в домі й ліжка не знайдеться – хіба спатиме дівча на холодній підлозі.
Я заявила чоловікові, що не впущу Маринку навіть на поріг своєї кімнати, а він сказав мені такі слові, від яких й досі мороз шкірою йде:
– Гнила ти людина, Юлю. Хіба в тебе серця нема? Виженеш бідолашну дівчину на вулицю? Що я в тобі знайшов? Завжди цінував в тобі твою людяність, а ти й мене вже роки докоряєш, мовляв, без твоєї помочі я б і даху над головою не мав. Не можу більше того терпіти.
Гримнув чоловік дверима і кудись пішов. Я стояла нерухомо, намагаючись зрозуміти все те, що він мені сказав. Потім сіла на ліжко і гірко заплакала.
Невже я заслужила до себе такого ставлення. Усе життя терпіла, аби тільки залишатися поруч з коханим чоловіком, а тепер він мені так за це відплатив.
Хіба ж я зла? Просто хочу, щоб мої діти мали бодай крихту того затишку і комфорту, який є в інших дітей.
Що тепер робити? Гадки не маю. Як повернути чоловіка?
Що порадите Юлі?
Чи варто просити в чоловіка пробачення?
