Одного разу чоловікові Марії подзвонили з дитячого будинку, щоб він забрав свою доньку. А в нього, до слова, дітей ніколи не було.
– Маріє, я маю тобі дещо сказати.- Дмитро важко видихнув.- мені сьогодні з опіки телефонували. Просили доньку з дитячого будинку забрати.
– Що? Яку дитину? У тебе є діти?
– Це довга і складна історія, Маріє. Колись я зустрічався зі Світланою. Ще до того, як ми з тобою познайомилися. Я її по-справжньому ніколи не кохав. Так, інтрижка. А потім я побачив тебе. Ми почали зустрічатися, тож я обірвав будь-які контакти з тією дівчиною. І лише згодом дізнався, що вона народила доньку. Спочатку не вірив, що вона моя. Але достатньо було просто глянути на дитину – мої риси, моє волосся, мої очі. А зараз мені телефонують з дитячого будинку і запитуючи, чи приїду я за Анею.
Спочатку Марія хотіла заборонити Дмитрові їхати туди. Ніяких чужих дітей у її домі не буде!
А потім вона побачила сумний погляд чоловіка і все ж таки передумала.
– Гаразд. Але давай спочатку з’їздимо просто подивитися на дитину. Їй треба до нас звикнути.
Дмитро навіть зрадів, що дружина так поблажливо поставилася до його одкровення. І вирішив, що до дитячого будинку вони навідаються завтра.
Зараз же Марія стояла навпроти маленької Ані та геть не розуміла: у чому ж чоловік бачив схожість із нею? Дитина зовсім не була схожою на її коханого. Така маленька, худенька і дуже втомлена. Спокою постійно не давала думка, що ця дитина (цілком можливо) і справді від її чоловіка та незнайомої Марії жінки. Напевне, якби реальність була іншою, то дівчині навіть було б шкода Анюти й вона забрала б її до себе з радістю… А так… Це лише нагадуватиме їй про інших жінок Дмитра.
Дівчинка злякано ховала обличчя за шерстю іграшкового ведмедика, якого міцно стискала крихітними рученятами.
Як їм розповіли в дитячому будинку, дитину забрали у Світлани нещодавно. Матір вела занадто розгульний спосіб життя: вживала спиртне, не ночувала вдома, не доглядала за дитиною. Тому органи опіки взяли все у свої руки.
Марія помітила, як рішуче був налаштований її чоловік. Вона кілька разів намагалася відмовити коханого, але той одного разу навіть зірвався:
– Якщо не можеш народити, то дякуй і за це. Я свою доньку на чужих людей не залишу. Не подобається? Тоді я тебе не тримаю. І сам з донькою впораюся.
Ці слова ранили жінку. Втім, з іншого боку, це була цілковита правда. Вона й справді не могла мати дітей. А Дмитро завжди мріяв про спадкоємців.
Марії ще в юності поставили діагноз безпліддя. Лікування було марним. Та й чоловіка жінка не хотіла кидати. Вона його дуже любила.
Дмитро – парубок знатний. Добре заробляв, не пив, мав красиву зовнішність. Дівчата за ним так і бігали. Але вибрав він одну. Марію.
Довелося погодитись на умови чоловіка.
Ще перед приїздом донька Дмитро попередив, якщо Марія ображатиме Анну, то хорошого годі й чекати.
Однак дівчинка виявилася тихою та слухняною. Вона і слова зайвого не промовила, доки її не покличеш. Тож Марія, хоч і через силу, але взялася доглядати за малям. Спочатку добре викупала. Поплакала, бо без сліз на худе тіло дитини, з-під шкіри якого аж випиналися кістки, не глянеш. Тоді одягла. Зачесала. Нагодувала. А там уже й зблизився з Анею. Ніби й за власною донькою доглядала.
Єдине, що відлякувало новоспечену матір – закритість дитини. Що ж вона тільки не робила, аби вивести дівчинку на комунікацію, а та постійно тільки закривалася.
– Дивна вона якась. Ніби дика. Постійно мовчить. Я вже що тільки не пробувала – все марно. Ну я, скажете, чужа тьотя їй. Гаразд. Так вона й батька рідного не признає. Я собі думаю, щоб потім не виявилося, що вона якась не така трохи… Ну, того.. А то вона тиха-тиха, а поті як натворить чогось…- жалілася якось Марія сусідкам.
Дивною була не тільки Аня. Змінився і Дмитро. Колись він постійно приділяв увагу дружині, а зараз не встигне на поріг стати, то одразу до доньки біжить. Цілує її, обнімає. Спочатку дитина такого боялася. А потім звикла. Почала постійно за батьком ходити.
– Ти до неї, як до неживої. Ніби лялька перед тобою, а не маля. Їй же мама потрібна, а не чужа тьотя.- дорікнув якось чоловік Марії, коли Аня гралася надворі.
І дівчина нарешті зірвалася. Терпіти цей цирк більше не було сил.
– А яка я їй мама? Я і є чужа жінка для неї. Чому я повинна догоджати чужій дитині? Це твоя донька. А я взагалі йду від вас. Поживу у мами!
Жінка пішла. Вірила, що Дмитро одразу ж кинеться за нею, проситиме вибачення, благатиме, щоб та повернулася. Але такого не трапилося.
Так минув тиждень. За ним ще зо два. А ніхто повертати Марію навіть не збирався.
Доньку постійно заспокоювала мати. Вона намагалася зрозуміти Марію, але й такого зятя, як Дмитро, вона втрачати не бажала.
– Що ж ти, доню, так? Яка ж різниця, чи твоя це донька. Ти б її виростила, то вона б тебе потім і ненькою називала. Ти ж жінка. Маєш бути розумнішою. Любиш чоловіка, то й дитину його полюби.
Марія послухала матір і того ж дня приїхала до Дмитра. Вона ввійшла по подвір’я і зупинилася.
Біля дверей дому сидів її чоловік. Щось майстрував. Збоку гралася Аня, то підкидаючи, то ловлячи свого улюбленого ведмедика.
Чоловік помітив гостю, але й слова не зронив. Він глянув на неї спідлоба і продовжив справу.
Ситуацію у власні долоньки вирішила взяти дитина. Вона обережно підвелася. Взяла батька за руку і повела до Марії.
– А тепер миріться.
Це так розчулилося жінку, що вона аж сльозами залилася.
– Пробачте мені, дорогенькі. Будь ласка.
Дмитро обняв дружину й аж сам пустив сльозу.
– А ми з ведмедиком їсти хочемо.- обірвала ідилію Анюта.
Пара переглянулася і, посміхнувшись, пішла в дім.
Ось так в маленької Ані й з’явилася любляча сім’я.
Чи варто було Марії приймати чужу дитину у власну сім’ю?
Як у цій ситуації можна було вчинити по-іншому?
