«Чому так, – думала Надія, – хто нам біль завдає, того ми в серці все життя зберігаємо»

Надія зупинилася навпроти перукарні. У сяючому вікні мелькала дочка її доброї знайомої, – Полінка була вже майстром.

– Зайти, чи що, – подумала вона, – треба ж якось підготуватися до заходу.

– Ой, тітко Надю, привіт, – вітала її Поліна, – ви наважилися підстригтися?

– Наважилася, Поліночка. Записатися, напевно, треба?

Поліна крутилася навколо клієнтки: – Я можу прямо зараз взятися, якщо почекаєте хвилин десять, я вже закінчую.

– Добре, мені  немає куди поспішати.

Надія давно на пенсії, правда, кілька років працювала, а недавно сказала сама собі: «досить», і звільнилася. Тепер її суспільство – кішка Сімка, внуки, які рідко заходили, та спогади. Дочка з зятем вічно роботою зайняті. Є дві хороші приятельки, з якими поговорити можна, а решту часу – одна. А те, що стрижку вирішила зробити, так це через зустрічі з однокурсниками. Стільки років не зустрічалися, а тут знайшлася одна ініціативна, вирішила зібрати всіх. Та тільки народу після випуску поменшало більше ніж наполовину, вийшло як у вірші Пушкіна: «Одних нема, а ті далеко».

– Тітко Надю, сідайте, – покликала  Поліна, – спритне, симпатичне двадцятип’ятилітнє дівчисько.

– Поліночка, ти мене не дуже коротко, щось на кшталт каре.

– Зробимо тітко Надю, не переживайте. Слухайте, а може підфарбувати?

– А давай! Заради такого випадку.

– А який у вас випадок? – поцікавилася дівчина.

– Зустріч з однокурсниками.

– Тітко Надю, так вам зачіску треба зробити. І на манікюр погоджуйтеся, раптом там свою стару любов зустрінете, – пожартувала дівчина.

Надія раптом якось повеселішала, в очах з’явилися теплі промінчики. – Ой, Полінка, була колись і я у твоєму віці, ось також щебетала, закохана була.

– Ой, тітко Надя, розкажіть, кого любили, хто він, де він зараз.

– Не тільки я, майже півгрупи дівчат в нього закохалися. Звали його Леонід, і прийшов він до нас в технікум на другому курсі. У нього батько військовий, його в наше місто направили, ну і сім’я разом з ним.

Льоня світловолосий був, трохи вище середнього зросту, одягнений був добротно і модно на ті часи. З хлопцями нашими швидко здружився, ну, а дівчата відверто бісики пускали йому. І ось тоді вперше я задумалася про те, як одягаюся. Я дівчисько спортивне було, на фігурі добре все сиділо, але модною мене не назвеш. А ось Ритці з моєї групи рівних в одязі не було, мати у неї в магазині одягу працювала, ось і постачала дочці модні речі.

Зовнішністю Ритка не виділялася, але модними сукнями привертала увагу.

Але так вийшло, що обійшла я всіх суперниць, в тому числі і модну Ритку. Зуміла подружитися з Леонідом.

– І у вас любов почалася? – запитала нетерпляча Поліна.

– Почалася. Ще якась любов! Тут скоро іспити, а ми з Льонею щовечора допізна гуляємо. Ну, і догуляти, все у нас сталося, Льоня був моїм першим чоловіком. Але спочатку ми вже кілька разів домовилися, що одружимося після технікуму, навіть з його батьками познайомилася.

Весна, черемха цвіте, у мене любов; я не ходжу, а як на крилах літаю. Навіть не помічаю, що дівчата з мого курсу з заздрістю на мене дивляться. Єдине, що мене пригнічувало, як я одягаюся: хотілося щось нове купити, та тільки дефіцит на гарні речі. І ось відправили мою маму на курси двотижневі в місто. А коли вона повернулася, пам’ятаю, привезла мені плаття нове і босоніжки, – на що грошей вистачило, то і купила. Вгадала мама з розміром: і плаття підійшло, і босоніжки на платформі. Босоніжки були з джинсової тканини, або щось під джинс: синенькі такі, а з боків квіточки яскраві вишиті. Зараз, може це, і смішно, а тоді останній писк моди.

Висока платформа незвична була, мама сказала, що треба походити трохи, щоб звикнути. Ось я і вирішила оновити їх: пішла на побачення з Льонею в нових босоніжках.

Іду вулицею, ми в приватному секторі жили, кругом в палісадниках черемха, як сніг, запах голову кружляє. А у мене голова не від запаху, а від любові паморочиться. І раптом бачу, поруч із зупинкою, під черемхою, мій Льоня з Ритою цілується. Зупинилася я, ноги, немов у землю вросли, здавалося, небо потемніло.

– І що далі? Що ви їм сказали? – запитала Поліна, слухаючи розповідь Надії.

– Сказала ?! Я нічого не сказала, я підбігла і Ритку за волосся відтягла, Льоня навіть отямитися не встиг. Але тут босоніжки мої нові підвели мене: нога підвернулася і я почала падати, а за собою і Ритку потягнула, звалилися обидві. Ритка верещить на всю вулицю, а я все одно її не відпускаю, якщо вже впали, колошматити почала за волосся. Льоня абияк розтягнув нас.

Ритка реве, плаття на ній брудне, туш потекла, та й я не краще, на ногах стояти не можу, довелося босоніжки зняти. І тут Льоня мій сказав мені так, як ніби вдарив мене: – припадочна якась, одружуйся з такою, так і приб’є чимось.

Ось так! Виходить, що я винна. Вчора ще одружитися обіцяв, а сьогодні з іншою цілується на моїх очах, та ще припадочною обізвав.

У мене тоді така ненависть до нього з’явилася: через обман, через ревнощі, через несправедливість. А він взяв Ритку під лікоть і пішли в сторону її будинку. А я до себе пішла босоніж, плакати не можу і від того ще гірше. І черемха біла мене тепер зовсім не радує.

Іспити я сяк-так здала, хоч і вчилася добре; весь цей час за Льонею бігала, хотіла поговорити, – прикро мені було. Але він і дивитися не хотів в мою сторону. А потім я дізналася, що з Риткою дружить. Місяця через три чутка пройшла, що одружується з Риткою. І тоді я поїхала з міста в чуже селище працювати, щоб нічого не знати і не чути про них. Через три роки повернулася, на той час ні Льоні, ні Ритки в місті не було. Відразу після весілля поїхали вони разом з батьками, і мати Ритки теж поїхала, так що до сих пір я нічого про них не знала.

А тут Люся, яка нас збирає, сказала, що повинна бути і Маргарита на цьому вечорі, спеціально приїде заради такого випадку.

– Тітко Надю, а чоловік її, Леонід, буде?

– Не знаю, Поліночка, може і буде.

– Так ви заради нього вирішили зачіску змінити?

– Як тобі сказати, все разом: і виглядати хочеться краще, і показати Маргариті, що теж за модою стежу, не перетворилася на мотлох. І щоб на нього не соромлячись дивитися.

– Ой, тітка Надя, та я з вас красуню зроблю, хоча ви і так симпатична.

Тиждень пролетів, як один день. Надія була на вечорі, як сказали, однокурсники, чарівною. Були в основному дівчата (з сивиною, зі зрадницькими зморшками, але все одно – дівчата). Ще блиск в очах і ті ж розмови. А ось чоловіків майже не було, багатьох уже давно немає. Прийшли тільки Георгій і Володимир. Загалом, картина звична: середня тривалість життя наших чоловіків, на жаль, невелика.

Маргарита прийшла одна, – змінилася, розповніла, але така ж модна. Надя спочатку з нею стримано привіталася, а потім Рита сама підсіла до неї.

– Пам’ятаєш, мабуть, досі, як Льонька тебе кинув?

– Засмутити мені хочеш? Не старайся, не вийде, все бур’яном поросло. Так що не бійся, у волосся тобі не вчеплюся.

– Ой! А сама, мабуть, сподівалася побачити його. Я б і сама хотіла подивитися, тільки багато років не знаю, де він і що з ним.

Надія насторожилася, адже вона вважала, що Ритка одружена з Леонідом.

– Одружилися ми тоді, – продовжувала Маргарита, – два місяці прожили і розлучилися. Батьки сказали, що ми характерами не зійшлися, а я, думаю, не любив він мене. Та й тебе не любив.

Для Надії розповідь Рити стала одкровенням: вона-то все життя вважала, що разом вони, а тут, виявляється, давним-давно сім’ї немає.

Рита потім заміж за іншого вийшла, а Леонід знову поїхав з батьками в невідомому напрямку, де зараз живе, з ким живе, чи живий, – ніхто не знає.

***

Додому Надя поверталася в сутінках. Біля під’їзду, на лавці сидів Микола Захарович, її знайомий. Познайомила якось колишня товаришка по службі, ось і прилип цей Микола. Сидить зараз з тюльпанами в руках. Наді він ніколи не подобався, але вона часто вмовляла себе змиритися і пустити людину в своє життя. До того ж багато років одна живе, чоловіка давно на світі немає. Навряд чи вона його любила – чоловіка свого – швидше за все, поважала. А тепер з’явився шанувальник, і є шанс об’єднатися і не нудьгувати вечорами. «У твоєму віці не кожній так щастить, щоб вдівець тебе запримітив і наполегливо милості чекав», – говорили їй подруги.

Вона знала, що не шукатиме Леоніда, знала, що все в минулому. Але знала вона й інше: проросла любов до цього непостійного Леоніда, так проросла, що тільки викорчовувати треба. А може і не любов це зовсім, а образа зачаїлася, яку вона тоді висловити Леоніду не встигла. Якби не Ритці в волосся вчепилася, а йому свою образу словами виплеснула, може, і легше було б.

– Підемо, Миколо, чаю поп’ємо, – запропонувала Надія.

Микола Захарович підскочив, як хлопчисько, очима закліпав від подиву: такої ошатною він її ще не бачив.

Вдома Микола все турбувався, що торт не купив.

– Не метушися, у мене тут все просто, по-домашньому, – заспокоїла господиня.

Вона дивилася на Миколу, розуміючи, що подобається йому, може навіть, крім неї, нікого в супутниць життя не бачить. «Чому так, – думала Надія, – хто нам біль завдає, того ми в серці все життя зберігаємо, а хто душею тягнеться, хто життя своє пов’язати з тобою хоче, того відштовхуємо». Але відповіді так і не знайшла.

Як ви вважаєте, варто Надії впустити Миколу у своє життя?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector