– Може тобі і їхати зі мною противно? – сказав він, напружившись. – Може і так. – Тоді пішла геть із машини

– Ох, Віолетта, я люблю тебе за це. І за це і за те, мені з тобою добре. – Валера посміхався, мугикаючи собі під ніс перше, що спало на думку. Віолетта, якій він присвятив невигадливі вірші, сиділа поруч. Світло-русе волосся розсипалося по плечах, в зелених очах смішинки, – вона закохано дивилася, як Валера спокійно і впевнено вів машину.

Виїхали зранку, годині о десятій, в дорозі вже години півтори. З траси звернули на Знам’янку, вже хвилин двадцять по обидва боки від дороги густий змішаний ліс. У Соснівці у Валери живе тітка, впросила племінника, щоб навідався до неї, овочі забрав.

Валера покликав з собою Віолетту, – одному нудно їхати, та й не розлучається він з нею вже пів року.

– Ти так і не розповіла, як у вас на роботі корпоратив пройшов, – згадав раптом Валера, про що хотів запитати ще вранці.

– Нічого особливого, все за стандартом: офіційна частина, привітання, нагородження, фуршет, – все.

– І все?

– А що ще?

– І танців не було?

– Валеро, ну які танці, просто посиділи, поспілкувалися.

– Ну, так, просто посиділи, – загадково сказав Валера, – напевно, в тій забороненій кофтині ходила?

Посмішка з лиця Віолетти зникла: – Ну, скільки можна, досить вже.

– Хіба я не можу поцікавитися, як моя наречена на роботі погуляла?

– Я не гуляла, я була на заході.

– А хто тобі вчора на мобільник дзвонив? Здається, з роботи? Ти називала його Артем Сергійович.

– Це начальник комерційного відділу, невже незрозуміло, що він у справі дзвонив?!

– А чого ти мені так відповідаєш невдоволено, як ніби я у твоє особисте життя вдерся. Хоча особисте життя у тебе повинно бути тільки зі мною.

– Та тому що втомилася від твоїх ревнощів. Ось зараз їдемо вдвох, сонечко світить, природа гарна, – ні, тобі треба докопатися до мене.

– Значить не хочеш говорити, навіщо він тобі дзвонив, цей Артем Сергійович, все у тебе покрито мороком.

– Я тобі вже двадцять разів сказала, що по роботі. Або ти хочеш почути, що у мене з ним роман? Що в обідню перерву ми ходимо пити каву удвох?

Валера різко загальмував. – Це жарт чи ти серйозно?

– Дістав ти мене вже своїми підозрами, – сказала Віолетта, у якої зовсім пропав настрій.

– Зрозуміло, дістав значить тебе! – Валерій стиснув кермо, вени на шиї напружилися, погляд став злим, – в такі хвилини Віолетта починала його боятися.

– Може тобі і їхати зі мною противно? – сказав він, напружившись.

– Може і так.

– Тоді пішла геть із машини, – тихо сказав водій, але судячи по його обличчю, всередині у нього все кипіло.

Напевно, правильно було б заспокоїти чоловіка і їхати далі. Але Віолетта, як під гіпнозом, відкрила дверцята і вийшла. Валерій поїхав далі. Метрів через сто зник за поворотом.

Віолетту колотило від нервового напруження. По обидва боки від дороги – ліс. Ні з того, ні з іншого боку не було машин. В її голові пронеслися всі ті пів року, що вона знає Валерія. Раділа, що зустріла його. Навіть зауваження щодо прозорої кофтинки не прийняла серйозно: – У цій кофтині тільки до мене.

Вона підкорялася, на перший погляд, його жартівливому проханню, ходити в короткій спідниці тільки з ним. «Значить, боїться, що вкрадуть мене, – сміялась Віолетта». Часто запитував про роботу, зустрічав після робочого дня, відвозив додому. Віолетта вже сказала дванадцятирічній доньці, що скоріше за все, дядько Валера буде жити з ними. І вона вважала, що приємно бути під крилом сильного чоловіка.

Але підозри Валери назбирувалися, як сніжна лавина, спочатку дивуючи, потім насторожуючи і дратуючи її. І тепер вона стоїть на дорозі, в голові не вкладається, що міг кинути її тут.

«Треба дійти до повороту, напевно, чекає мене там, – просто вирішив провчити».

***

Валерій, проїхавши поворот, зупинився, відчував, що треба випустити пар. Він уже починав сам себе лаяти, навіщо завівся, але кляті підозри терзали його, він і сам не радий був, що так вийшло. Він просто сидів, дивився в одну точку і чекав, коли Віолетта підійде, сяде в машину і вони поїдуть далі.

Скільки пройшло часу, він не знав, за його відчуттями, хвилин двадцять. Валерій завів машину і, розвернувшись, поїхав назад. – Гаразд, раз така горда, сам під’їду, – вирішив він.

Але на тому місці, де висадив жінку, нікого не було. Валерій вийшов з машини, ще раз переконався, що це те саме місце. Але Віолетта як крізь землю провалилася. Він не пам’ятав, щоб з тієї чи іншої сторони проїжджала машина. На цій ділянці буває, що за пів години, а то й більше ніякого транспорту. Валерій вже почав турбуватися, спустився з дороги і покликав жінку, але у відповідь ніхто не відгукнувся. Потім кинувся до машини, схопив мобільний: – Чого ж я відразу не подзвонив?

Сигнал пішов, десь поруч задзвонив телефон Віолетти. Він обернувся і побачив на задньому сидінні її сумочку, яка разом з телефоном залишилася в машині.

Він знову вийшов, озираючись на всі боки: – Що за дурниця? Куди вона могла подітися?

Раптом почувся шум мотоцикла. Валерій вискочив на дорогу і почав відчайдушно махати. Хлопець зупинився.

– Зустрічалася якась машина? Ось зараз, може кілька хвилин тому.

– Так, жигуль їхав.

– А хто в машині?

– Так взагалі не розглядав, ніби як водій і жінка в машині була.

Валерій сів в машину і поїхав в сторону траси. У нього було одне припущення, що Віолетта поїхала на попутці, тільки чому він не бачив ту машину, було незрозуміло.

– Удома вона, скоріше за все! – думав він, ведучи на великій швидкості автомобіль. – розлютилася, ось і вирішила мені насолити.

***

Валерій піднімався по під’їзду через сходинку, серце калатало (хоч і заспокоював, що вона вдома, все одно відчував страх).

Двері відчинила Віолетта. Валерій стояв, намагаючись віддихатися. Вона мовчки взяла з його рук сумочку і спробувала виштовхнути його з квартири.

Валерій встав на коліна і уткнувся обличчям жінці в коліна: – Пробач, пробач, – шепотів він, я налякав тебе, я був неправий.

Віолетта, до цього моменту не сказала ще ні слова, відштовхнула його, сіла на диван і розридалася, – це було схоже на істерику. Він обійняв її за плечі і не відпускав хвилин десять, заспокоюючи і не економлячи ласкаві слова: – Я тебе люблю, ти ж моя, тільки моя, пробач мені! – Потім вони розмовляли, і, помирившись, пішли пити чай.

Віолетта дісталася на тому жигулі, який виїхав з лісу. У машині були грибники – чоловік з дружиною. Правда грибів не знайшли, тому швидко повернулися, побачивши на дорозі Віолетту, – вони її і підвезли. Якби не та машина, може вона і пішла б покірно в сторону повороту, сподіваючись, що Валерій її там чекає.

Валерій відкинувся на спинку стільця, слухаючи розповідь Віолетти, як вона добралася додому.

– А точно в машині були чоловік з дружиною? Або все-таки він один їхав з лісу? – спокійно запитав Валерій, дивлячись прямо в очі Віолети.

Жінка також уважно подивилася на нього, і нічого не кажучи, встала і відкрила вхідні двері: – Іди!

– Що знову не так? Знову психанула?

– Так, я психанула. Тепер вже остаточно. Це і є момент істини. Так що встав і вийшов.

Валерій, немов отямившись, спробував обійняти Віолетту, але у неї вистачило сил відштовхнути його.

Закривши двері, вона, нарешті, усвідомила, що це розставання назавжди, навіть якщо знову обіцятиме виправитись і благати пробачити.

***

Іноді так хочеться сімейного щастя, що ми приймаємо ревнивця за сильного чоловіка, який буде про нас піклуватися. І навіть його натяки, що ніхто на неї не повинен дивитися, крім нього, здаються дрібними і нешкідливими. А нас насправді на це треба звертати увагу, щоб не доводити до крайнощів, залишившись одній на дорозі, як у випадку з Віолетою.

Як ви вважаєте, краще жити одній чи з таким ревнивим чоловіком як Валерій?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector