– Де вечеря? – Олег став у дверях і не дав їй навіть зняти пальто. – Одинадцята.
Вона поставила сумку на підлогу.
– Була на нараді директорів.
– Мене твої казки не цікавлять. Я голодний. Що готуватимеш?
Вона глянула на порожній стіл.
– Продукти купив?
Олег фиркнув і жбурнув ключі в миску.
– Це не мій обов'язок. Я після роботи. Спина відвалюється. Ти ж у нас господиня.
Вона мовчки взяла список і вийшла. Одинадцята вечора. Холод. Супермаркет за рогом. Назад – із важкими пакетами в руках.
Олег уже сидів перед телевізором.
– Де тебе носило? – гаркнув він. – Я тут з голоду здихаю.
Він не ворухнувся. Пакети не взяв. Навіть не глянув, чи вона сама їла.
Вона посмажила картоплю, нарізала салат, поставила тарілку перед ним.
Олег жував і бурмотів:
– Нормальна жінка чоловіка так не морить. У людей дружини як дружини.
Тарілку він залишив на столі.
Вона помила посуд, витерла плиту, зібрала крихти, дійшла до ліжка і впала просто в одязі.
Зранку її трусило. Голова гуділа, живіт крутило, ніс не дихав. Вона спробувала підвестися – і знову впала на подушку.
Олег рвонув двері в спальню.
– Сніданок де?
– Я захворіла. Не можу встати.
Він застібнув сорочку і подивився так, ніби вона щось украла.
– У тебе на все готові відмовки. То пізно приїхала, то хвора. Цирк.
Двері грюкнули так, що в шафі дзенькнули склянки.
Вона подзвонила на роботу, взяла день за свій рахунок, випила таблетки й лягла. У квартирі вперше за довгий час стало тихо.
Тишу розірвав гуркіт у вітальні.
Вона підвелася, накинула халат і завмерла біля дверей.
– Тихіше, вона вдома, – сказав Олег.
У відповідь засміявся жіночий голос.
Вона визирнула в коридор.
Олег стояв посеред кімнати впритул до молодої жінки. Рука – на її талії. На столику – пакет із вином і фруктами.
– То коли побачимось нормально? – спитала та.
Олег усміхнувся. Так він їй давно не усміхався.
– У суботу. Скажу, що у відрядження. На кілька днів. Побудемо тільки вдвох.
Жінка торкнулася його щоки.
– Обіцяєш?
– Обіцяю.
Вона відступила на крок, щоб не рипнула підлога.
За хвилину двері тихо зачинилися.
Вона зайшла у ванну, відкрила кран на повну і вперлася руками в раковину. Вода била в емаль. Її дихання – уривками.
За десять хвилин вона вже складала його речі.
Сорочки. Штани. Ремені. Шкарпетки. Бритва. Зарядки. Папки з документами.
В окрему коробку – чашку, ложку, виделку, попільничку з балкона.
Потім набрала майстра.
– Можете сьогодні поміняти замки?
– Терміново?
– Зараз.
Майстер приїхав за сорок хвилин. Поки він міняв циліндр, вона винесла коробки в коридор. Зняла з гачка його рушник. Зібрала з ванної його флакони. Прибрала з балкона його старі кросівки. Витерла підлогу там, де стояли його черевики.
О шостій у двері встромився ключ.
Раз.
Другий.
Третій.
Потім задзвонив телефон.
– Ти вдома? – голос Олега вже сіпався. – Що з замком? Відчини.
Вона поставила біля порога останню коробку і тільки тоді відчинила.
Олег ступив на півкроку й став.
– Це що таке?
Вона кинула йому куртку в руки.
– Твоє.
Він обвів очима коробки.
– Ти що влаштувала?
– Забирай речі й іди.
– Ти здуріла?
– П'ять хвилин.
Він скривився.
– Я не зрозумів. Ти серйозно?
– Я чула все. Про суботу. Про відрядження. Про "побудемо тільки вдвох".
Його лице сіпнулося. Але він одразу вчепився зубами.
– І що? Підслуховувала? Лазиш, як скажена. Може, ти сама винна, що чоловік не хоче бути вдома?
Вона відчинила двері ширше.
– Час пішов.
Він штовхнув коробку ногою.
– Ти без мене пропадеш. Хто тобі тут усе робив? Хто за квартиру платив?
Вона взяла з полиці конверт і кинула йому під ноги.
Квитанції розсипалися по підлозі.
– Підніми. Почитай на сходах.
Олег почервонів.
– Думаєш, найрозумніша? Ти взагалі дружина ніяка. Вічно на роботі. Вічно втомлена. У домі бардак, чоловік голодний.
Вона підняла першу коробку і виставила за двері.
Потім другу.
– Чотири хвилини.
Він схопив її за зап'ястя.
– Не перегинай.
Вона смикнула руку так різко, що він не втримав.
– Ще раз доторкнешся – поліція.
На майданчику скрипнули сусідські двері.
Олег одразу знизив голос.
– Добре. Давай спокійно.
– З нею спокійно поговориш. У суботу.
– Замовкни, – прошипів він, не дивлячись на неї.
Вона винесла третю коробку. Зверху лежали його бритва і той самий список продуктів.
– І це теж твоє.
Олег побачив список, зім'яв його в кулаці і жбурнув їй в обличчя.
– Ти ще пошкодуєш.
Вона не здригнулася. Підійшла до тумби, взяла зв'язку старих ключів і поклала зверху на коробку.
– Оце все, що від тебе тут лишилось.
Він дивився на ключі. На коробки. На напіввідчинені сусідські двері.
Потім схопив куртку, одну коробку, другу і потягнув до ліфта.
– Я тебе знищу, – кинув через плече. – Без мене ти ніхто.
Вона винесла останню коробку і поставила поруч.
– Ліфт унизу.
Двері ліфта зійшлися не одразу. Йому довелося притримувати коробки коліном. Одна вислизнула. На підлогу полетіли шкарпетки, папери, стара фотографія з весілля.
Він сіпнувся вниз збирати це все руками.
Сусідка з другого поверху мовчки дивилася зі своїх дверей.
Вона не допомогла.
Коли ліфт поїхав, вона зайшла назад і замкнула новий замок.
На підлозі в коридорі лежав зім'ятий список продуктів.
Вона підняла його, розірвала навпіл і викинула.
