– Так, кохана, я вже в готелі, – сказав Андрій у слухавку. У цей час він сидів за два столики від Діани і гладив пальці іншої жінки. Діана не кинула телефон. Не закричала.

– Так, кохана, я вже в готелі, – сказав Андрій у слухавку.

У цей час він сидів за два столики від Діани і гладив пальці іншої жінки.

Діана не кинула телефон. Не закричала. Вийшла з кафе, вперлася долонею в холодну стіну і дослухала брехню до кінця.

– Втомився страшенно. Поговоримо пізніше.

– Добре, – сказала вона. – Люблю тебе.

– І я тебе.

Вона знову глянула у вікно. Андрій усміхнувся тій жінці, нахилився до неї. Та зареготала на все кафе.

Ще годину тому Діана вибирала йому сорочку. Білу. Він любив світлі. Ще пів години тому замовляла торт і каву, бо хотіла зробити вечір красивим, поки чоловік нібито у відрядженні.

Тепер пакет різав пальці. Вона стояла на вулиці й дивилася, як її шлюб сидить біля вікна з чужою жінкою.

Додому вона прийшла раніше за нього. Пакет сховала в шафу. Страву на завтра накрила кришкою. У дзеркалі в коридорі стояла жінка з рівною спиною.

Коли близько одинадцятої Андрій відчинив двері, Діана вже сиділа на кухні.

– Як доїхав? – спитала вона.

Він кинув ключі на тумбу.

– Нормально. Дорога важка. Завтра все розкажу.

Вона поставила перед ним вечерю.

– Їж.

Він їв, хвалив м'ясо, питав, як минув її день. Вона відповідала коротко і дивилася, як він тримає виделку тією самою рукою, якою кілька годин тому торкався чужої долоні.

Наступного ранку Діана відкрила ноутбук.

Сторінка Андрія. Друзі. Позначки. Жінка з кафе знайшлася швидко. Ірина. Світле волосся. Дешеві жарти під фото. Селфі з роботи, з подругами, з букетами.

Діана відкривала одне за одним.

Робота. Кав'ярня. Будинок. Під'їзд. Маршрут від метро.

За кілька днів вона вже знала, коли Ірина виходить, де звертає і в якій руці носить сумку.

Андрій тим часом жив як завжди. Снідав. Цілував її в щоку. Писав: "Не чекай, буду пізно". Казав: "На роботі завал".

Одного разу він пішов у душ і залишив телефон на пральній машині. Діана взяла його.

"Сумую".
"Коли ти вже все вирішиш?"
"Я вчора ледь не зірвалась".

Вона дочитала листування. Поклала телефон назад.

Андрій вийшов із ванної з рушником на плечах.

– Можеш завтра забрати костюм із хімчистки? – спитав він.

– Можу.

Того ж вечора Діана стояла біля Ірининого під'їзду.

Ірина загальмувала за кілька кроків. Впізнала одразу.

– Ну привіт, – сказала Діана.

– Мені нема про що з вами говорити.

– Зате мені є.

Ірина глянула на двері під'їзду.

– Відійдіть.

– Ти сьогодні ж перестаєш дзвонити моєму чоловікові.

Ірина скривилась.

– Ваш чоловік сам мені дзвонить.

– Сьогодні перестане.

– Ви смішна.

Діана ступила ближче.

– Я знаю, де ти живеш. Де працюєш. Як звати твою матір. І подругу, з якою ти куриш за кав'ярнею о сьомій, теж знаю.

Ірина зблідла.

– Ви хвора?

– Перевіримо, – сказала Діана. – До ранку не зникнеш – я прийду на твою роботу. Потім до твоєї матері. Потім до всіх, кого ти ховаєш у своїх фото.

– Він і так збирається піти від вас, – кинула Ірина. – Просто не наважився.

Діана схопила її за лікоть.

– Не встигне.

Ірина смикнула руку.

– Та забирайте. Мені психи не потрібні.

Вона влетіла в під'їзд і грюкнула дверима.

Діана ще мить стояла. Потім усміхнулась.

Удома вона накрила на стіл.

Коли Андрій повернувся, вона зустріла його в домашній сукні, з вечерею і спокійним голосом.

Під час їжі задзвонив телефон. Андрій глянув на екран і відсунув тарілку.

– Я на хвилину.

Він вийшов у коридор і зачинив за собою двері кухні. Говорив тихо. Довго.

Коли повернувся, обличчя було кам'яне.

– Щось сталося? – спитала Діана.

– Та так. По роботі.

Вона підсунула до нього чай.

– Усе владнається.

Він узяв чашку двома руками. Уперше не дивився їй у вічі.

Уночі Діана взяла його телефон.

Останній виклик – Ірина.

Останнє повідомлення – одне речення:

"Більше не дзвони".

Вона поклала телефон назад і лягла поруч.

На ранок Андрій мовчав. Не жартував. Двічі перевірив ключі. Пішов без поцілунку.

Увечері він приніс квіти.

– Це тобі, – сказав Андрій і простягнув букет.

– За що?

– Просто так.

Вона взяла квіти, поставила у вазу і нічого не спитала.

Минув тиждень. Потім другий.

Андрій частіше бував удома. Телефон клав екраном донизу. У ванну брав із собою. Вночі сіпався від кожного звуку, навіть коли писали не йому.

Діана не тиснула.

Тепер вона знала його паролі. Знала, з ким він обідає. Знала, коли він справді затримується через роботу, а коли просто глушить машину в сусідньому дворі й сидить у темряві.

Одного разу він зайшов у спальню і побачив у її руках свій телефон.

Завмер.

– Ти що робиш?

– Дивлюсь час.

– На моєму телефоні?

– На нашому житті, Андрію.

Він повільно зачинив двері.

– Ти щось знаєш?

Діана поклала телефон на тумбочку.

– Я знаю достатньо.

Він сів на край ліжка.

– Це вже закінчилося.

– Я не питала.

– Це була помилка.

– Не кажи це слово в моєму домі.

Він притис долоні до обличчя.

– Чого ти хочеш?

Вона підійшла впритул.

– Щоб ти пам'ятав: у тебе є дружина. І дім. І все інше можна втратити дуже швидко.

Він підняв голову.

– Ти їй щось сказала?

– А це важливо?

– Ти їй погрожувала?

Діана смикнула покривало, розгладила складку.

– Ти не відповіла.

– Вона зникла, – сказала Діана. – Оце і є відповідь.

Андрій різко підвівся.

– Ти перейшла межу.

– Ні. Межу ти перейшов у кафе, коли брехав мені в слухавку.

Він відкрив рот і замовк.

– Ще раз захочеш відрядження в межах нашого міста, – сказала Діана, – одразу бери валізу.

Він стояв посеред кімнати, блідий, злий, порожній. Потім схопив подушку і вийшов у вітальню.

Наступного дня повернувся раніше. Ще через день полагодив дверцята шафи, до яких місяць не доходили руки. На вихідних сам запропонував поїхати за місто.

Діана сиділа поруч у машині, дивилася на дорогу і тримала сумку на колінах. У сумці лежав його другий телефон. Він не знав, що вона вже знає.

Коли вони повернулися, Андрій заснув на дивані, не дочекавшись вечері. Діана накрила його пледом, вимкнула світло і сіла навпроти.

На столі світився його телефон. Нових повідомлень не було.

Вона взяла його, швидко перевірила дзвінки, месенджери, пошту і поклала назад.

Андрій спав важко, з відкритим ротом, як людина, яка втомилася бігти.

Діана довго дивилась на нього.

Потім усміхнулась.

– Тепер ти вдома.

Valera

Популярне