– Так, кохана, я вже в готелі, – сказав Андрій у слухавку.
У цей час він сидів за два столики від Діани і гладив пальці іншої жінки.
Діана не кинула телефон. Не закричала. Вийшла з кафе, вперлася долонею в холодну стіну і дослухала брехню до кінця.
– Втомився страшенно. Поговоримо пізніше.
– Добре, – сказала вона. – Люблю тебе.
– І я тебе.
Вона знову глянула у вікно. Андрій усміхнувся тій жінці, нахилився до неї. Та зареготала на все кафе.
Ще годину тому Діана вибирала йому сорочку. Білу. Він любив світлі. Ще пів години тому замовляла торт і каву, бо хотіла зробити вечір красивим, поки чоловік нібито у відрядженні.
Тепер пакет різав пальці. Вона стояла на вулиці й дивилася, як її шлюб сидить біля вікна з чужою жінкою.
Додому вона прийшла раніше за нього. Пакет сховала в шафу. Страву на завтра накрила кришкою. У дзеркалі в коридорі стояла жінка з рівною спиною.
Коли близько одинадцятої Андрій відчинив двері, Діана вже сиділа на кухні.
– Як доїхав? – спитала вона.
Він кинув ключі на тумбу.
– Нормально. Дорога важка. Завтра все розкажу.
Вона поставила перед ним вечерю.
– Їж.
Він їв, хвалив м'ясо, питав, як минув її день. Вона відповідала коротко і дивилася, як він тримає виделку тією самою рукою, якою кілька годин тому торкався чужої долоні.
Наступного ранку Діана відкрила ноутбук.
Сторінка Андрія. Друзі. Позначки. Жінка з кафе знайшлася швидко. Ірина. Світле волосся. Дешеві жарти під фото. Селфі з роботи, з подругами, з букетами.
Діана відкривала одне за одним.
Робота. Кав'ярня. Будинок. Під'їзд. Маршрут від метро.
За кілька днів вона вже знала, коли Ірина виходить, де звертає і в якій руці носить сумку.
Андрій тим часом жив як завжди. Снідав. Цілував її в щоку. Писав: "Не чекай, буду пізно". Казав: "На роботі завал".
Одного разу він пішов у душ і залишив телефон на пральній машині. Діана взяла його.
"Сумую".
"Коли ти вже все вирішиш?"
"Я вчора ледь не зірвалась".
Вона дочитала листування. Поклала телефон назад.
Андрій вийшов із ванної з рушником на плечах.
– Можеш завтра забрати костюм із хімчистки? – спитав він.
– Можу.
Того ж вечора Діана стояла біля Ірининого під'їзду.
Ірина загальмувала за кілька кроків. Впізнала одразу.
– Ну привіт, – сказала Діана.
– Мені нема про що з вами говорити.
– Зате мені є.
Ірина глянула на двері під'їзду.
– Відійдіть.
– Ти сьогодні ж перестаєш дзвонити моєму чоловікові.
Ірина скривилась.
– Ваш чоловік сам мені дзвонить.
– Сьогодні перестане.
– Ви смішна.
Діана ступила ближче.
– Я знаю, де ти живеш. Де працюєш. Як звати твою матір. І подругу, з якою ти куриш за кав'ярнею о сьомій, теж знаю.
Ірина зблідла.
– Ви хвора?
– Перевіримо, – сказала Діана. – До ранку не зникнеш – я прийду на твою роботу. Потім до твоєї матері. Потім до всіх, кого ти ховаєш у своїх фото.
– Він і так збирається піти від вас, – кинула Ірина. – Просто не наважився.
Діана схопила її за лікоть.
– Не встигне.
Ірина смикнула руку.
– Та забирайте. Мені психи не потрібні.
Вона влетіла в під'їзд і грюкнула дверима.
Діана ще мить стояла. Потім усміхнулась.
Удома вона накрила на стіл.
Коли Андрій повернувся, вона зустріла його в домашній сукні, з вечерею і спокійним голосом.
Під час їжі задзвонив телефон. Андрій глянув на екран і відсунув тарілку.
– Я на хвилину.
Він вийшов у коридор і зачинив за собою двері кухні. Говорив тихо. Довго.
Коли повернувся, обличчя було кам'яне.
– Щось сталося? – спитала Діана.
– Та так. По роботі.
Вона підсунула до нього чай.
– Усе владнається.
Він узяв чашку двома руками. Уперше не дивився їй у вічі.
Уночі Діана взяла його телефон.
Останній виклик – Ірина.
Останнє повідомлення – одне речення:
"Більше не дзвони".
Вона поклала телефон назад і лягла поруч.
На ранок Андрій мовчав. Не жартував. Двічі перевірив ключі. Пішов без поцілунку.
Увечері він приніс квіти.
– Це тобі, – сказав Андрій і простягнув букет.
– За що?
– Просто так.
Вона взяла квіти, поставила у вазу і нічого не спитала.
Минув тиждень. Потім другий.
Андрій частіше бував удома. Телефон клав екраном донизу. У ванну брав із собою. Вночі сіпався від кожного звуку, навіть коли писали не йому.
Діана не тиснула.
Тепер вона знала його паролі. Знала, з ким він обідає. Знала, коли він справді затримується через роботу, а коли просто глушить машину в сусідньому дворі й сидить у темряві.
Одного разу він зайшов у спальню і побачив у її руках свій телефон.
Завмер.
– Ти що робиш?
– Дивлюсь час.
– На моєму телефоні?
– На нашому житті, Андрію.
Він повільно зачинив двері.
– Ти щось знаєш?
Діана поклала телефон на тумбочку.
– Я знаю достатньо.
Він сів на край ліжка.
– Це вже закінчилося.
– Я не питала.
– Це була помилка.
– Не кажи це слово в моєму домі.
Він притис долоні до обличчя.
– Чого ти хочеш?
Вона підійшла впритул.
– Щоб ти пам'ятав: у тебе є дружина. І дім. І все інше можна втратити дуже швидко.
Він підняв голову.
– Ти їй щось сказала?
– А це важливо?
– Ти їй погрожувала?
Діана смикнула покривало, розгладила складку.
– Ти не відповіла.
– Вона зникла, – сказала Діана. – Оце і є відповідь.
Андрій різко підвівся.
– Ти перейшла межу.
– Ні. Межу ти перейшов у кафе, коли брехав мені в слухавку.
Він відкрив рот і замовк.
– Ще раз захочеш відрядження в межах нашого міста, – сказала Діана, – одразу бери валізу.
Він стояв посеред кімнати, блідий, злий, порожній. Потім схопив подушку і вийшов у вітальню.
Наступного дня повернувся раніше. Ще через день полагодив дверцята шафи, до яких місяць не доходили руки. На вихідних сам запропонував поїхати за місто.
Діана сиділа поруч у машині, дивилася на дорогу і тримала сумку на колінах. У сумці лежав його другий телефон. Він не знав, що вона вже знає.
Коли вони повернулися, Андрій заснув на дивані, не дочекавшись вечері. Діана накрила його пледом, вимкнула світло і сіла навпроти.
На столі світився його телефон. Нових повідомлень не було.
Вона взяла його, швидко перевірила дзвінки, месенджери, пошту і поклала назад.
Андрій спав важко, з відкритим ротом, як людина, яка втомилася бігти.
Діана довго дивилась на нього.
Потім усміхнулась.
– Тепер ти вдома.
