Дід Ігор сидів на снігу притулившись, спиною до дерева. Він підвернув ногу і тому не надіявся на порятунок.
Він розумів, що дванадцять кілометрів по снігу поповзом можуть стати для нього не переборними. Нога протягом пів години розпухла так, що він не міг зняти валянок, щоб подивитися, що з нею. Ще й рушниця не дає пересуватися. Він хотів її залишити поки в лісі, але стало шкода. Це був подарунок сина, коли той ще був живий. Пам’ять.
У нього були лижі й він спробував встати на них на карачки, але так теж далеко не заїдеш.
Правда, не це лякало чоловіка, а страшним було вовче лаяння. Зовсім поруч перебувала вовча зграя і вона відчувала жертву. Може він і дістався б поповзом до села, але вовки йому не дадуть цього зробити. Через годину стемніє і йому кінець. Звичайно, рушниця, може, і допоможе на якийсь час, але голодний вовк дуже небезпечний. Не встигнеш перезарядити.
Дід, трохи відпочивши, встав колінами на лижі та потихеньку почав пересуватися в сторону села. Через пів години він без сил впав в сніг і почув зовсім поруч виття вовка. Чоловік підняв голову і побачив величезну сіру тінь, яка промайнула між ялинок. Вовкові відповіла зграя зовсім поруч – з іншого боку.
– Оточують, – сказав шепотом Ігор, – від них не піти. Але треба спробувати. Може пощастить.
Він знову почав рух в бік села, важко дихаючи. Вік уже не той, бігати від вовків, але не має вибору. На пару вовків сил вистачить, а там вже … страшно подумати. Він уявив, як вовчі зуби розривають його тіло.
Знову промайнула сіра тінь попереду. В тій стороні, куди чоловік направляється.
Дід відчув сильний біль в нозі, мабуть, не так сперся і нога пішла на злам в м’якому снігу. Біль був такої сили що чоловік на мить втратив свідомість.
Коли він відкрив очі, то побачив величезного старого вовка. Мабуть, це був ватажок зграї.
Дідові здалося, що він його знає, наче вони вже зустрічалися багато років назад.
– Що, зжерти мене хочеш? – запитав він у вовка.
Вовк зробив кілька кроків до діда. І тут чоловік згадав. Ну, звичайно. Років зо три тому він з сільськими мисливцями полював на вовків. Саме ця тварина вискочила на старого. Ігор не став стріляти. Він довго потім думав, чому він зробив постріл. Вовк глянув дідові в очі й втік. Точно це він і був.
Дід Єгор знову почав повзти. Він повз до тих пір, поки зовсім не знесилів. Вовк перебував поруч.
Вовча зграя так і не зважилася наблизитися до діда. Так ніч і пройшла. Дід повз і відпочивав, і знову повз. Вовк за ним.
До ранку дід уже так швидко пересувався на колінах, ніби він все життя тільки так і ходив. Вовк його супроводжував. Ліс почав рідшати та ближче до вечора виднілося село.
– Спасибі тобі, – сказав дід вовку, – обіцяю вас більше не чіпати.
Вовк розвернувся і побіг в сторону лісу.
Вам сподобалася історія?
