Одразу після служби переїхав жити до дідуся. Він був найдорожчою для мене людиною. Батьків я теж люблю і поважаю, але життя під одним дахом із ними було просто нестерпним.
Батько постійно п’є, а мама змушена перебиватися з копійки на копійку. Звісно, хіба ж у медсестер бувають високі зарплати?
Дідо мені завжди допомагав, хоч я й сам давав собі раду. Знайшов непогану роботу із гарною зарплатою, але відкласти не міг ні копійки, бо ж треба було батькам бодай трохи допомагати.
Тепер мого дідуся не стало. Якась частинка мого серця померла разом із ним. Перші місяці я й гадки не мав, як жити далі.
Якби не моя дівчина, Оленка, я не знаю, чи витримав би цей біль. Вона чудова, і я щиро її кохаю. Тільки от діло йде до весілля, а у мене на пишне святкування ані гривні.
Нещодавно вона запросила мене в гості, з батьками знайомила.
– Ну, що, Денисе? У Тебе із нашою донькою все серйозно? – розпитував тесть.
– Звісно, що так. Мені треба трішки грошей заощадити, і восени можемо зіграти весілля.
– О, то це ж чудово! Ми допоможемо, та й батьки Твої якусь копієчку дадуть. То вже молодятам буде підтримка.
Я махав головою, усміхаючись, а сам жахався від однієї лише думки про те, де ж мені взяти стільки грошей.
Потім поглянув на Олену і побачив, що вона аж сяє від щастя, тому відступати від своєї обіцянки, що вона найближчим часом стане моєю дружиною, я не збирався. Весілля треба, пам’ятник дідусеві треба поставити, та ще й ремонт би здався.
Прийшов додому, поглянув на фото дідуся. Мені стало так самотньо. Тільки він міг би мені допомогти, тільки він завжди мені давав гарні поради. Що ж тепер робити.
– Дідусю, поможи мені! Прошу Тебе! – сказав про себе, витираючи сльозу.
Аби відволіктися від сумних думок, взявся за прибирання.
Почав виймати з шафки старі дідові інструменти. Він їх дуже беріг і завжди казав, аби я ніколи нікому їх не віддавав і не показував. Жартував, що це буде нашим із ним секретом.
Я почав діставати той ящик, аж раптом з-під нього випав якийсь конверт. Зовні писало: “Любому онучкові в день його весілля”.
Мені почали тремтіти руки. Я ледве його розпакував, а коли побачив, що всередині – мало не зомлів.
Гроші… Дуже багато грошей. Виявляється, дідусь економив на собі, заощаджував всі свої кошти, аби я мав достойне майбутнє.
Окрім гривень, там навіть було кілька тисяч євро, які дідусь заробив ще тоді, коли їздив на ремонтні роботи закордон.
Наступного ранку перше, що я зробив – це поїхав на цвинтар. Довго сидів з найріднішим, плакав, дякував. Я знаю, що дідо мене слухав, бо з кожним словом, з кожною сльозою мені ставало значно легше.
Після того зателефонував Оленці:
– Кохана, поїдемо сьогодні подавати заяву до РАГСу!
– Що? Ти ж хотів до осені почекати.
– Нема чого чекати. Хочу, щоб ти була моєю дружиною!
Її радості не було меж.
Останнє, що треба було зробити – це повідомити про своє рішення батьків.
Я приїхав до них, привіз їм трохи продуктів.
– Синку, яка ж я рада, що ти приїхав. Як ти? Розповідай, – захоплено розпитувала мати.
– Батьки, я збираюся одружуватися.
– Дениско, це чудово! Я така рада, але як же ми потягнемо весілля? У нас ні копійки…
– Не хвилюйся, мамо. Гроші є.
Я витяг із сумки 10 тисяч гривень і сказав:
– Ось! Це вам на підготовку до сватання. Завтра ж приведу до вас Оленку та її батьків.
– Ооо, сину, оце діло! – скрикнув тато, який вже був напідпитку.
– Тато, пообіцяй мені, що ти нічого не зіпсуєш. Для мене це справді дуже важливо.
Він поглянув на мене винуватими очима і мовчки махнув головою.
Вже за кілька місяців ми з Оленкою стояли біля нового і високого пам’ятника дідусеві, на її маленькому пальчику красувалася золота обручка.
– Дякую Тобі, діду, за все, що я маю. Це цілком твоя заслуга.
– І я Вам дякую, дідусю, за те, що виховали такого чоловіка для мене, – сказала кохана, міцно мене обіймаючи, – сподіваюся, він нас чує.
– Я знаю, що він чує, бо відчуваю – дідо завжди поруч…
Яка людина допомогла Вам у житті найбільше?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
