Після смерті мами моє життя дуже змінилося. Тепер я продавчиня квітів у магазинчику, який вона винаймала разом зі своєю хорошою подругою. Мені тут подобалося, усе нагадувало про те, як моя мама вміла цінувати те прекрасне, що людей оточує.
Подобалося й те, що я знала: кожен проданий букет – це щаслива мить в житті якоїсь людини, яка його отримає.
Мені важко було змиритися зі смертю найдорожчої, тому з головою поринула в роботу, зовсім занедбавши своє особисте життя. Мені вже скоро 30, але на пошуки кавалера немає часу. У мене ж іще братик маленький – треба про нього в першу чергу піклуватися.
Батько мені, звісно, допомагає, але схоже, що він переживає втрату ще важче, ніж я. Береться за усі відрядження, які йому пропонують на роботі, намагаючись втекти з квартири, де все нагадує про його кохану Віруню.
Так і минали мої будні серед квітів і атласних стрічок. Не знала я, що невдовзі зі мною трапиться історія, яка назавжди змінить моє життя.
В наш магазин завітав симпатичний молодий чоловік, який довго кружляв магазином в пошуках ідеального букету. Він, чомусь, одразу привернув мою увагу. Я ще собі подумала: “Який красивий хлопець, пощастило ж тій, до кого він так поспішає на побачення”.
Мої роздуми перервало його ввічливе звертання:
– Я перепрошую, чи не могли б Ви мені допомогти. Мені потрібен елегантний букет.
– Звісно, що до вподоби Вашій обраниці: які кольори, квіти, поєднання?
– Гадки не маю. У нас сьогодні перше побачення.
“То от чому він так хвилюється”, – подумала я, усміхнулася незнайомцю і зробила дуже ніжний букет з кількох персикових троянд, обв’язавши їх красивою стрічкою того ж кольору.
– Вау! Дуже дякую, – сказав хлопець і за кілька хвилин вибіг з магазину, застрибуючи в машину.
Мені було радісно з того, що я змогла ощасливити того дня, бодай одну людину.
Наступного дня покупець знову з’явився на порозі магазину:
– Добрий вечір! Ну, як букет? Сподобався вашій дівчині?
– Ще й як! Вона була у захваті. Сьогодні мені знову потрібен букет.
– Чудово! Пропоную поглянути на лілії або…..
– Ні, ні, – перебив мене клієнт, – мені потрібен точно такий букет, як і вчора.
– Ви певні, Вашу дівчину трояндами вже навряд здивуєш?
– Не хвилюйтеся. Сьогодні у мене зустріч вже з іншою, тому проблем не буде.
Я здивовано поглянула на нього, але сперечатися не стала, бо бажання покупця – це закон.
Коли він приїхав за тими злощасними трояндами вп’яте, я не витримала і спитала:
– Це, звісно, не моя справа, але чому Вам ніяк не вдається обрати серед усіх дівчат, з якими були на побаченні? Невже жодна не сподобалася?!
– Чому ж, Софіє? – з усмішкою спитав клієнт, який пильно вдивлявся в мій бейджик. – Одна мені таки дуже подобається, але їй я ще букет не дарував.
Я нічого не зрозуміла і ніяковіло простягнула звичний букет троянд клієнту.
Робочий день вже майже завершився, я вийшла з магазину, закрила його. Обернувшись, побачила, що той хлопець так і не поїхав. Стоїть і чекає на мене…
– Софіє, а не складете мені компанію?
– Куди кличете? Третьою на побачення з черговою дівчиною? – з сарказмом відповіла я.
– Та ні, повірте все не так, як здається. Їдьмо, і Ви самі все побачите.
Не знаю, чому, але я таки сіла в те авто.
Дорогою Максим (так звали мого клієнта) розповідав мені про своє життя. Він архітектор, який займається разом з будівельниками відновленням старих і цінних будівель, на які державі бракує коштів. Я розказала трохи про себе, про сім’ю і наше з мамою спільне захоплення квітами…
– Цікаво, а в такого досвідченого флориста є найулюбленіші квіти серед усіх?
– Так, це білі тюльпани. Ми з мамою колись їх саджали у нашому невеликому саду за містом.
Коли під’їхали до місця призначення, я навіть не зрозуміла спершу, де ми.
Зайшовши всередину, Максим повів мене до актової зали, де на нас вже чекали люди. Усі вони були похилого віку. Хлопець прошепотів мені на вухо:
– Це геріатричний центр. Я колись його ремонтував…
Пазл склався тоді, коли Максима запросили на сцену, представивши, як мецената, який за власні кошти відновив будівлю для літніх людей. Він вийшов, сказав кілька слів і вручив букет милій жіночці з сивими косами на голові:
– Вітаю вас, Ангеліно Андріївно. Сподіваюся, ваше життя в цих стінах буде безтурботним і щасливим.
Мені стало дуже соромно, що я вважала Максима ловеласом, подумки осуджуючи його.
– Пробач, хто б міг подумати, що твої букети призначені для таких особливих дівчат?
Він засміявся, нахилився до мене і сказав:
– Я завинив букет одній дівчині, яка мені дуже подобається…
– Ну, не хвилюйся. Я тобі із задоволенням із цим допоможу. То що вона любить?
– Здається, білі тюльпани.
Через рік Макс зробив мені пропозицію. Я не тямила себе від щастя. Завжди знала, від своєї долі не втечеш і не сховаєшся, навіть у квітковому магазині…
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях в Facebook
Фото з відкритих джерел
