Нещодавно спілкувалася зі своєю подругою Людмилою. Ми живемо у сусідніх будинках уже не один десяток літ. Зріднилися настільки, що й самі часом забуваємо, що батьки у нас різні.
Але ось декілька років тому у Люди трапилося горе. Чоловік відійшов у кращий світ, залишивши її саму з дітьми.
З Ярославом Людмила прожила багато літ. Вони разом виховували сина та доньку, вирішували проблеми, працювали на власне майбутнє. Але одного дня все раптово обірвалося.
Зараз діти дорослі. Вони вже створили власні сім’ї. Пішли на свій хліб.
Донька заміжня, має чоловіка та дитину. Її брат Святослав також женився, але поки не минуло навіть року. Знаю, що обоє забезпечені житлом та грошима. Про це їхні батьки потурбувалися ще тоді, як чада до школи ходили. У Ярослава була велика квартира, яку він ще за життя обміняв на дві менші. Саме вони й стали приданим для дітей. Тож зараз Люді не було про що хвилюватися.
Вона все життя провела в селі. Нікуди звідти, правду кажучи, навіть не збиралася. Дім у неї просторий, зручний. Є й невеличка господарка. А більшого на старість і не треба. Ну хіба що дітей та онуків провідувати, щоб не нудьгувати в самотності.
Ось нещодавно до Людмили якраз і приїжджав син. Не встиг у дім зайти, як заявив, що має серйозну розмову. Про все я дізналася наступного дня з перших вуст. Сусідка одразу ж прибігла запитати в мене поради.
Діти запропонували жінці продати свій будинок, а гроші поділити між ними порівну. Така собі “незначна” фінансова допомога.
– А мені що порадите? Де житиму?
– Ну, можеш вирішити сама. Переїжджай до мене, або до сестри. Без даху над головою ти все одно не залишишся, – запропонував син.
– Ви не ображайтеся, але нічого продавати я не буду. Маю на це свої причини.
Діти заперечувати не стали, але невдоволеними залишилися.
Що ж, сина поруч уже не було, тож я взялася розпитувати в подруги, чому ж вона відмовилася від пропозиції.
– Я б і не проти жити близько до дітей. Але це тільки поки що вони мені гори золоті обіцяють, а далі їм щось не сподобається, і я з нічим залишуся. Тільки заважати всім почну. Невістка ще перед весіллям мені заявила, що з батьками жити не хоче. Тільки окремо. А із зятем у мене стосунки не надто теплі. Він моїй присутності радий не буде. А дім у будь-якому випадку залишиться дітям, то навіщо його передчасно продавати? Я на чужій території жити не хочу. Навіщо мені бути залежною від когось? Нічого, коли діти постаріють і самі все зрозуміють.
Я довго мізкувала над словами Люди. А потім зрозуміла, що вона все-таки має рацію. Я й сама знаю чимало випадків, коли батьки просто ставали непотрібними дітям. А тоді їх або на вулицю, або в дім пристарілих.
Ми не молодіємо. Скоро настане час, коли за нами потрібен буде догляд. От тоді діти й зможуть взяти нас до себе. А поки ми ще сповнені сил. То навіщо заважати молоді? Вони ж наївні і гадають, що жити зі старшими людьми легко. Як же вони помиляються…
Як гадаєте: можливо, Людмилі слід було погодитися на пропозицію сина?
А як на подібне відреагували б ви?
