Я працюю у державній установі й разом з тим намагаються поєднувати посаду голови однієї з молодіжних профспілкових організацій. Ми займаємося різними видами допомоги. Стараємося якось підтримувати притулки для тварин, пенсіонерів, організовуємо різноманітні благодійні вечори та зустрічі. Пів року тому нас попросили зайнятися дитячим будинком. Він був незвичайним, адже такі частіше називають будинками сімейного типу.
Раніше я з таким ніколи не стикалася, тому разом з командою вирішила поїхати туди та дізнатися як вони взагалі живуть та чи можемо ми їм якось допомогти. Директором там був дуже привітний літній чоловік, який скоріше нагадував дідуся, аніж керівника з великою кількістю внуків. Там проживало 20 дітей віком до 14 років. Вони були доволі дружніми та товариськими. Через те, що будинок знаходиться за містом, гості до них приїжджають доволі рідко. Саме тому вони не впустили можливості задовольнити свої потреби у спілкуванні з нами.
Вони показували нам свої кімнати, класи та навіть сад. Взагалі там було доволі непогано та цікаво. Вони просили нас привезти більше книг, ігор, одягу та різних канцелярських товарів. В якийсь момент я помітила, що в самому кутку стоїть маленька дівчинка. Вона ніби боялася підійти. На вигляд їй було років 5, тому я вирішила самостійно до неї підійти. Спочатку вона трохи соромилася, а потім попросила у мене ляльку, з гарним волоссям та великими очима.
Ця дівчинка буквально запала мені в душу, тому її бажання я вирішила виконати першочергово. Дорогою додому я заїхала у торговий центр та купила їй найбільшу ляльку. Поки ми зібрали решту необхідних речей для дітей минув місяць.
Коли я увійшла в будинок, маленька Софійка знову стояла біля стінки, зовсім сама. Я підійшла до неї та вручила ляльку. За розмірами, коробка була трохи меншою від самої дівчинки. Вона дивилася на мене з якимось захватом та неймовірною вдячністю. Врешті-решт вона сказала:
– А як вас звуть? Я б хотіла назвати її так, як вас. Вона нагадує мені якусь фею…
– Мене звуть Катерина.
Софійка міцно обняла мене. Такого я точно не очікувала й всередині мене буквально щось змінилося. Як ви вже зрозуміли, я не змогла просто так про неї забути. Після серйозної розмови з чоловіком, було вирішено, що ми забираємо її до себе.
У нас була хороша родина, тому проблем з оформленням документів не було. Софія стала справжнім подарунком долі, адже я вже 5 років лікувала безпліддя. Проте це не єдине чудо, нещодавно я дізналася, що вагітна! Мабуть, в мені просто прокинувся материнський інстинкт.
Як би вчинили на місці головної героїні?
