Я вирішив поговорити на одну тему, яка зачіпає багатьох сімей, в яких немає дітей.
Зараз мені 40 років. У цьому віці я ще не встиг стати татом. Однак хочу зауважити, що до дітей ставлюся позитивно. У мене є племінниця, з якою ми часто проводимо час разом.
Проте загалом я не поділяю думку, що діти – це сенс нашого життя. Як на мене, то доля зводить нас лише на деякий час, а потім кожен продовжує йти власною дорогою.
На щастя, у суспільстві починають все з більшим розумінням приймати жінок, які не хочуть народжувати. Хоча не так давно їх засуджували й обливали звинуваченнями.
Спочатку всі запитують “коли діти”, а після перших пологів пристають з питанням “а коли за другим”. Однак навіщо спонукати людей ставати батьками, якщо вони до цього не готові? Молодим парам спочатку потрібно подбати про власне становлення, а лише тоді брати відповідальність за чуже життя.
Не менш важливим є спільне бажання мати дитину. Адже якщо цього хоче лише жінка, то для чоловіка народження первістка стане справжнім випробуванням. Він почне відчувати на собі непосильний тягар. В один момент він зрозуміє, що став нікому непотрібним або просто нещасним.
Потім дружина дивується, чому її партнер так змінився. Звідки цей холод і байдужість? Корінь проблеми в тому, що він не хотів ставати батьком і не був готовий до такої ролі.
Та першочергово я хотів розповісти про те, чому я більше не запрошую в гості людей з чужими для мене дітьми. На це є декілька причин.
Перша причина.
Кожна мама обожнює свою дитину і вважає її подарунком від Бога. І я проти цього нічого не маю. Проте не варто чекати, що оточуючі також мають так любити ваше немовля.
Не так давно у мене в гостях була колега по роботі разом зі своїм 4-річним сином. От скажіть, я мав стрибати на радощах від зустрічі з ним? Чому у мене мають бути якісь особливі почуття до сторонніх дітей? Співробітника я поважаю, але це не передбачає жодних інших обов’язків з мого боку.
Друга причина.
Є категорія батьків, які надто поблажливо ставляться до своїх дітей, дають їм необмежені можливості і дозволяють робити все, що ті вважають за потрібне. Така відсутність дисципліни і виховання змушує мене напружуватися і увесь вечір хвилюватися за нову техніку в домі та дорогий посуд. Хоча мені б хотілося просто розслабитися і відпочити.
Третя причина.
А відповідати за шкоду, нанесену дітьми, завжди нікому. Ще один приклад з життя: донька мого друга порізала мої дорогі навушники і нагодувала пса шоколадом. Коли я зробив зауваження і висловив обурення, то у відповідь почув стандартне виправдання: “Вона ж маленька і нічого не розуміє. Нехай грається, а ти на наступний раз не залишай цінні речі на відкритому місці”.
Виходить, що я в цій ситуацій залишився ще й винним.
Можливо, хтось засудить мою точку зору, але мені байдуже. Краще обмежити своє коло оточення, ніж терпіти те, що приносить дискомфорт.
А ви згідні з думкою чоловіка?
