Я працюю у великій державній компанії на посаді голови однієї з молодіжних профспілкових організацій. Мені доводиться організовувати благодійні акції, збирати кошти нужденним, провідувати ветеранів та самотніх пенсіонерів. Якось я отримав листа з проханням допомогти дитячому будинку.
Наша команда не могла відмовити, тому одразу вирішила відвідати заклад, який знаходився на околицях нашого міста.
Директором притулку був літній чоловік, який пояснював, що їхній будинок належить до сімейного типу. Спочатку я не дуже розумів, що це означає.
На місці нам провели екскурсію і показали усі кімнати. Ми бачили, в яких умовах діти живуть, навчаються, граються та харчуються. Всього там було 20 вихованців, віком до чотирнадцяти років. Вони зустріли нас невеликим концертом. Після невеликої комунікації було зрозуміло, що діти тут товариські і легко йдуть на контакт.
Від побаченого на очах виступали сльози. У нас не виникало жодних сумнівів, щодо рішення про опіку над цим дитячим будинком.
На останок я провів опитування і розпитав кожного жителя притулку про те, чого йому не вистачає. Нам хотілося приїхати наступного разу з потрібними гостинцями і подарунками, щоб зробити дітей щасливішими.
Діти мріяли про звичні речі: книги, іграшки, солодощі, канцелярське приладдя.
Одна дівчинка виділялася серед інших своєю сором’язливістю. На вигляд їй було приблизно п’ять років. Спочатку вона довго вагалася, а потім тихенько сказала мені, що хоче ляльку з довгим волоссям, щоб робити їй різноманітні зачіски.
Дитина мене настільки вразила, що я вирішив обов’язково втілити в реальність її бажання. Я сам поїхав в іграшковий магазин і вибрав найкращу ляльку з довгим волоссям та красивим вбранням.
Приблизно за місяць усі подарунки були готові і ми поїхали в дитячий будинок вдруге. Дітвора раділа такому сюрпризу. Тим часом Рая знову стояла осторонь і соромилася підійти. Тоді я сам вручив їй коробку з лялькою.
Дівчинка була вражена тим, що відбувається. Вона боязко торкалася до іграшки і не могла повірити, що тепер вона зможе з нею гратися. Малеча подякувала мені і міцно обійняла. Я не знав, як реагувати на такі щирі емоції.
Зрештою, ми з дружиною наважилися удочерити Раю. Хіба могла ця історія закінчитися інакше? Тепер дівчинка є невіддільною частиною нашої сім’ї. А зовсім скоро у неї з’явиться братик! І це справжнє диво, адже ми багато років не могли мати дітей….
На які думки вас наштовхнула ця історія?
