Заходжу до автобуса. Дивлюся двічі в свій квиточок, на якому чітко зазначено, що я маю сидіти на кріслі з 19 номером.
Підходжу і бачу, що моє місце вже зайняла якась розфарбована панянка. Ввічливо перепитую, чи вона певна, що має сидіти тут…
– Какая вообще разница? Не понимаю! Вот! Смотрите!
І справді, в її квитку теж було зазначене 19 місце.
Сів поруч на вільне. Сподіваюся, що не отримаю на горіхи від людини, яка ще може придбати квиток з 18 номерком.
Заходить водій. Дядька Степана знаю давно – він постійно на цьому маршруті. Хороший, спокійний і дуже інтелігентний. Я жодного разу від нього непристойного слова й не чув, як це серед водіїв заведено.
Він повільно перевірив кожен квиточок, дійшов і до нашого ряду.
– Дівчино, то у вас квиток на завтра! Сьогодні ж 19! Прикро, але доведеться тепер доплатити.
– Как ето? Нет! Ничего доплачивать я не буду!
– Тоді я нікуди не поїду. Такі правила, на жаль… Повірте, не я їх встановлював.
– Хорошо! В Кировограде я с Вами рассчитаюсь.
– Де, де? Нема такого місця на карті України, шановна!
– Как ето нет? Ви уже совсем ку-ку?
Обурений водій вийшов з автобуса, а я і ще кілька свідомих громадян своєї країни, подалися за ним на знак солідарності.
Інші пасажири завивали на весь салон своєю поганською мовою:
– Девушка, да не бєрітє в голаву! Такой у нас народ.
– Ладно, я заплачу вам в КРОПИВНИЦЬКОМУ. Только едем уже!
Так і їхали всю дорогу до Кропивницького. Добре, що в Кіраваград не потрапили.
Автор історії Юрій Митрофаненко
Редактори “Цікаво про” вважають, що саме зараз, коли в країні триває війна, потрібно говорити про важливість рідної мови, бо саме це робить нас справжніми українцями.
Як би Ви себе поводили з такою пасажиркою?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
