Проводжав товариша на потяг. Прямую перонами до виходу, аж раптом до мене підходить молода жінка з маленьким сином і починає з дуже помітним акцентом говорити, так, що вухо ріже:
– Ізвінітє, ми тут не маглі найті камеру схову, ой, сбєрєженія. Нє падскажитє?
– Підкажу! Чого ж ні? Заходите в он ті двері, прямуєте до кас, а потім направо.
– Ой, дякую дуже! Як добре, що я вас зустріла.
– Вибачте за питання, але ви звідки?
– Зі Львова!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– О, як чудово! То чого ж тоді російською говорите?
– Я думала, що в Одесі мене з моєю українською ніхто й не зрозуміє.
– А Одеса – то хіба не Україна?
Але такі випадки – то ще пів біди. От нещодавно я був в Тернополі. Випадково перетнувся зі знайомим із Запоріжжя. Він навіть не збирався переходити на державну мову в місті, для якого це, очевидно, є нормою.
– А почєму я должен?!
Тому, що ти українець!
Коли ж це в нашого народу з’явилися такі комплекси з приводу власної ідентичності?! Хотів би я повернути час назад до цього моменту і все змінити!
Команда “Цікаво про” повністю згідна з Serhii Bryhar, який ж автором цієї історії. Якщо ми не почнемо цінувати нашу мову, культуру, наше історичне минуле – то легко можемо все втратити. Любов до всього рідного – це той фундамент, на якому має будуватися світле і незалежне майбутнє нашої держави.
Чи погоджуєтеся Ви з цим?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
