Я народилася, виросла і провела найкращі роки свого життя в Херсоні. В найстрашніших снах не могла собі уявити, що колись покину рідне місто.
Залишалася вірною собі рівно до того моменту, коли в Україну не вторглися росіяни. Досі не можу повірити в те, що вони перетворили мою рідну землю на суцільне попелище.
Чоловік з самого початку відчував, що залишатися вдома дуже небезпечно, але я до останнього відтягувала евакуацію.
“Ненормальна”, – скажете ви. Може й так, але я навіть описати не можу, який страх я переживала за однієї лише думки про те, що нашу сім’ю в дорозі роз’єднають, що мене розлучать з моїми дітьми, з моїм чоловіком.
Тут ми разом, в рідних стінах. Але коли в сусідній будинок моєї подруги влучив снаряд – сумнівів не залишалося: треба звідси вибиратися.
Схопили усе необхідне, зібрали дітей, помолилися і вирушили в дорогу.
Перша спокійна ніч в Дніпрі нагадувала мені іншу реальність. Я постійно прислухалася до кожного шороху, мені причувалися звуки вибухів, до яких я давно вже звикла.
Жили ми в жахливих умовах. Просто нестерпних. Мені було боляче дивитися, як мої маленькі дітки сплять на старому прокуреному матраці, встеленому брудним простирадлом.
Дякувати Богу, що мій чоловік швидко взяв себе в руки і знайшов хорошу роботу.
З часом ми змогли переїхати в маленьку, але дуже затишну квартирку. Тепер хоч прокидатися не страшно.
Я бачила щасливі обличчя моїх дітей, які бодай на трохи забули про підвали, вибухи і постріли.
Все налагоджувалося, але один дзвінок нашої сусідки з Херсона все зіпсував.
– Мені дуже шкода, Світланко, але до вашої квартири вдерлися російські військові. Чути тільки, як вони там усе перекидають, вечерю собі готують.
Мені ледь серце не стало. Дуже прикро стало, що моя квартира потрапила у ворожі руки. Краще б вона вигоріла до тла.
Я знаю, що це всього лише матеріальні речі, які нічого не варті в тому світі, але з моїм домом пов’язано стільки спогадів: перші місяці спільного життя з коханим, народження наших діток, усі Дні народження…
Як тепер туди повертатися? Гадки не маю.
Вони крадуть не лише нашу техніку, нашу землю, наші звичаї і пісні. Вони хочуть забрати в нас ще й найтепліші спогади про мирне і щасливе минуле. Але у них нічого не вийде, бо наше серце значно сильніше за їхні злі наміри.
Я в це вірю!
Які слова підтримки Ви написали б авторці історії?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото ілюстративне
