– До весни. Тільки до весни, – сказала Поліна, стоячи в сінях із трьома дітьми й вузлами. – А далі ми самі. Анатолій мовчки глянув на хлопців, на дівчинку, на потерті валянки біля дверей.

– До весни. Тільки до весни, – сказала Поліна, стоячи в сінях із трьома дітьми й вузлами. – А далі ми самі.

Анатолій мовчки глянув на хлопців, на дівчинку, на потерті валянки біля дверей.

– Ти в хаті моєї матері живеш.

– Жила з нею. І ховала її теж я.

– А де був я, ти зараз скажеш?

– А хіба не знаєш?

Він зціпив щелепи, посторонився.

– Заходьте.

***

За тиждень у дворі вже стукали молотки. Анатолій лагодив ґанок, хлопці носили дошки, Поліна місила тісто.

– Дядьку Толю, а цю дошку куди? – крикнув Мишко.

– Сюди. Рівно тримай. Не як твій рідний дядько, що тільки за спадком рівний.

Поліна завмерла.

– Не треба при дітях.

– А як треба? Пошепки? Твого Василя брат вигнав вас із дому з дітьми. Це теж не треба при дітях?

– Вони і так усе бачили.

– От саме.

Настя вийшла з хати з відром.

– Мамо, куди воду? – спитала вона, не задумавшись.

Тиша впала важко.

Анатолій повільно повернув голову до Поліни. Вона опустила очі.

– Мамо, – повторив Петро, ніби це було найзвичніше слово у світі.

– Іди в хату, – тихо сказала Поліна.

– Чого? Я щось не те сказав?

– Я сказала, в хату.

Діти зайшли. Анатолій довго мовчав, потім глухо засміявся:

– Так ось як.

– Як?

– Чужі діти вже твої. А ти все ще просишся тут "до весни".

***

Увечері він сів за стіл.

– Я не поїду, – сказав.

– Я тебе не виганяю.

– Зате себе вже вигнала наперед. У тебе на все готова покута. За батьків, яких ти залишила самих. За сестру, яку замінила. За чоловіка, якого не любила, але в його хаті жила. За дітей, які називають тебе матір'ю, бо іншої в них нема.

Поліна різко поставила миску.

– Досить.

– Ні, не досить. Ти всім винна. І всім зручна. Це не святість, Поліно. Це звичка жити без себе.

Вона зблідла.

– А ти? Де ти був, поки твоя мати сліпла від сліз? Теж мене вчитимеш?

Він кивнув.

– Буду. Бо я хоч раз у житті скажу правду вголос. Мертву матір уже не повернути. А тебе ще можна витягти з цієї ями, де тебе всі хвалять, поки їм вигідно.

– Ніхто мене не використовує.

– Та невже? Один брат вигнав. Сестрин чоловік покликав "тільки допомогти", а село три роки чекало, коли ти ляжеш із ним, щоб їм було про що шепотітися біля криниці. Ти їм усім зручна, бо добра. Доброю жінкою найкраще прикривати чуже свинство.

Поліна вдарила долонею по столу.

– Замовкни.

– Якщо я замовкну, ти знову скажеш: "як людям буде краще".

Вона вийшла надвір.

***

Через місяць він сказав:

– Виходь за мене.

Поліна засміялась так, ніби він образив її.

– Ти старший. Люди й так язиками мелють.

– Люди мелють, коли їм не дають роботи.

– Я не кину дітей.

– А хто сказав "кину"? Я кажу: виходь за мене разом із дітьми.

– Не смій так говорити, ніби це просто.

– А що тут складного? Ти або живеш, або дослуговуєш чужим могилам.

– Ти жорстокий.

– Зате не лицемірний.

Вона довго мовчала.

– Я боюся.

– Чого?

– Що ти потім згадаєш: це не твої діти, це не твоя ноша.

Він нахилився до неї.

– Ноша – це коли тягнеш те, чого не обирав. Я тебе обираю.

***

У сільраді розписалися тихо. Без музик, без столів. Біля дверей уже стояли дві сусідки.

– Бач, не встиг той ще в землі вистигнути, а вона вже при чоловікові, – прошипіла одна.

– Та який "не встиг"? Три роки минуло, – відрізала друга.

– Три роки в чужій хаті при вдівці – і тепер у чужій хаті при господарі. Теж мені свята.

Поліна зробила вигляд, що не чує. Анатолій зупинився.

– Повторіть голосніше, – сказав він.

Жінки розгубилися.

– Та ми так… по-сусідськи…

– По-сусідськи – це коли приходять із дровами, а не з отрутою.

– Не вам нас учити, – випалила перша. – Сам десь волочився роками, а тепер явився на готове: хата прибрана, жінка працьовита, діти виховані. Зручно влаштувався.

Анатолій усміхнувся без радості.

– Так. На готове. Бо поки ви тут рахували, хто з ким ліг, вона дітей витягувала з голоду. І знаєте, що найогидніше? Такі, як ви, завжди першими шанують жінку, доки вона всім жертвує. Але варто їй вибрати себе – одразу "сором".

– А себе вона коли вибрала? – пирхнула та. – Знайшла господаря і вп'ялася.

Поліна різко сказала:

– Досить.

Але Анатолій уже не зупинився.

– Скажу простіше, щоб дійшло: поки жінка безплатно рятує чужих дітей – вона свята. Як тільки хоче собі чоловіка й хату – вона вже сука.

Тиша вдарила по сходах.

Навіть працівниця сільради, що виносила папери, завмерла в дверях.

Поліна зблідла.

– Ти перейшов межу.

– Ні. Я просто назвав ваші правила своїми словами.

Перша сусідка спалахнула:

– Та як ти смієш?!

– А ви як смієте жерти людину, яку самі ж роками кликали "золотою"?

Поліна схопила його за рукав.

– Пішли.

Він не ворухнувся.

– Ні. Нехай скажуть в очі: вони її поважали чи просто чекали, що вона так і помре зручною для всіх.

***

Увечері діти сиділи тихо. Настя першою порушила мовчання:

– Мені в магазині вже сказали, що ти, мамо, не встигла в одній хаті обжитися, як у другу перелізла.

Поліна повільно підняла голову.

– Хто сказав?

– Тітка Галя.

Мишко стис кулаки.

– Я їй каменем у вікно кину.

– Не смій, – відрізала Поліна.

Анатолій відсунув миску.

– А чого не сміти? Вона вас із бруду витягла, а її об вас же й б'ють.

– Ти вчиш дітей на зло?

– А ти – на мовчання.

– На гідність.

– Це не гідність, коли тебе принижують, а ти дякуєш, що не плюнули.

Поліна встала.

– Досить. У моєму домі діти не будуть рости з думкою, що будь-яку образу треба вибивати кулаками.

– А в моєму – не будуть рости з думкою, що приниження треба ковтати, якщо воно від "людей".

– У твоєму?

Він теж підвівся.

– Так. У моєму. Чи ти досі тут гість із вузликом "до весни"?

Настя поставила кухоль на стіл.

– А це чий тоді дім? Ваш чи наш?

Ніхто не відповів.

***

За кілька місяців Поліна народила доньку. Анатолій носив малу на руках, хлопці крутилися поруч, Настя колисала.

На хрестинах зібралося пів села. Прийшов і брат покійного Василя – той самий, що колись вигнав їх із хати.

Він стояв біля столу, крутив чарку в пальцях.

– Гарно влаштувалася, Поліно, – сказав голосно. – І діти при тобі, і чоловік, і хата. А моїх братових дітей ти, виходить, на нового батька переписала?

У хаті стихло.

Поліна повільно підвелась.

– Твоїх братових? Ти їх коли востаннє бачив, як не на похороні?

– Я їм рідня.

– Рідня? – озвався Анатолій. – Та ти їх на мороз виставив.

– Не твоє діло! Це наш родинний клопіт!

– Коли виганяють дітей – це вже не "родинний клопіт". Це підлість.

– А ти хто такий? Прийшов на чуже готове і повчаєш?

– Я той, хто хоча б не викинув їх надвір.

Чоловік хмикнув.

– Бо тобі вигідно. Жінка роботяща, хлопці підростають, господарство є. Добре взяв комплектом.

Мишко різко штовхнув табурет.

– Не смій про маму так!

– Сядь, – сказала Поліна.

– Ні, – тихо відповів хлопець. – Чого ми завжди маємо мовчати?

Усі повернулися до нього.

Брат Василя криво всміхнувся.

– Бач. Вже й виховання видно.

Поліна підійшла до столу впритул.

– Виховання видно, коли дитина знає, хто її захистив, а хто відвернувся.

– То, може, й прізвище їм зміниш? – кинув він. – Щоб і батька рідного забули?

Анатолій зробив крок уперед, але Поліна виставила руку.

– Не ти.

Вона дивилася тільки на гостя.

– Прізвище? Ні. Пам'ять? Теж ні. Але якщо ти ще раз назвеш цих дітей "своїми", я при всіх спитаю, скільки разів ти приніс їм хліб, коли вони спали в чужій хаті втрьох під однією ковдрою.

Він почервонів.

– Ти мені дорікатимеш?

– Ні. Я тебе рахуватиму. По днях. По зима́х. По дитячих черевиках. По гарячці. По ночах. По всьому, чого тебе не було.

– Та що ти з себе корчиш? Мати-героїня?

Поліна посміхнулася так, що в хаті стало ще тихіше.

– Ні. Просто жінка, яку всі люблять доти, доки вона рятує чужі помилки без права на власне життя.

Хтось кашлянув. Хтось опустив очі.

І тут Настя, бліда як стіна, сказала вголос:

– Якщо вам так болить наша родина, то чого ви всі мовчали, коли ми були нікому не потрібні?

Ніхто не відповів.

Брат Василя поставив чарку так різко, що вона перекинулась.

– Я ще подивлюся, як ви тут заспіваєте, коли дійде до хати і землі.

Анатолій повільно повернувся до нього.

– То, значить, ти не на хрестини прийшов.

Той пирхнув.

– А ти думав, казка вже закінчилась?

Він дістав із кишені складений папір і кинув на стіл.

– Читай, господарю. Там цікаво. Про будинок. І про дітей теж.

Valera

Популярне