– Обручку назад, – сказав він просто на сходах РАЦСу. – І ввечері заїду по гроші.
– Які ще гроші?
– Наші. Не прикидайся.
Я крутила кільце, палець уже червоний. Воно зіскочило, вдарилось об асфальт і докотилося до його кросівка.
Він підняв.
Поклав у кишеню.
Навіть не глянув на мене.
Увечері він приїхав не сам.
– О, маму взяв? Ще й сестру? На підмогу?
– А ти думала, я один буду дивитись, як ти ховаєш чуже?
Його мати вже стояла в коридорі з картатою сумкою.
– Постіль теж наше, – сказала вона. – Я дарувала.
– Ви серйозно?
– Серйозно було три роки, коли мій син вас тягнув, – відрізала вона й потягнула ковдру з підковдри.
Сестра вже знімала люстру.
– Тільки люстру не чіпайте, – сказала я.
– Чому? – фиркнула вона. – Світити вам у нове життя?
На кухні я зняла з антресолей хустку.
Ту саму.
З купюрами.
Він сів.
Розгорнув.
Почав рахувати.
– Порівну, – сказала я.
Він засміявся.
– Порівну? Ти серйозно? Я заробляв. Ти відкладала з моїх.
– Я собі труси не купувала, щоб там щось було.
– О, почалось. Свята мучениця економії.
Його мати заглянула з кімнати:
– Мій син більше вклав. Це навіть обговорювати соромно.
– Соромно? – я встала. – Соромно – це приходити трьома людьми ділити білизну.
– А соромно жити в квартирі чоловіка і ще права качати – ні? – сказала сестра.
Він досипав купюри на стіл.
Посунув дві купки.
Одна більша.
Одна менша.
– Оце мені. Оце тобі.
– Чому мені менше?
Він навіть не підняв очей:
– Бо ти з цих грошей хотіла собі красиве життя, а не сім'ю.
Я мовчала секунду.
Потім сказала:
– Та ні. Красиве життя я якраз профукала на тебе.
У кімнаті стало тихо.
Його мати зайшла вже без сорому:
– От бачиш, сину? Вона завжди тебе зневажала.
– Я тебе зневажати почала десь між твоєю мамою в нашій шафі й твоєю сестрою на нашій люстрі.
– Не "нашій", – відрізав він. – Усе, що тут є, куплене не твоєю гордістю.
– Ага. Моєю тільки мовчанкою.
Він узяв останню стодоларову купюру, покрутив у пальцях і простягнув мені.
– На. Купи собі нарешті щось. Може, тоді хоч хтось захоче тебе терпіти.
Я взяла купюру.
Подивилась на неї.
Склала навпіл.
– Дякую. Почну з сукні. Не в ній же проблема, правда?
Він підморгнув, ніби виграв.
Його мати затягнула блискавку на сумці.
Сестра винесла люстру.
Двері гримнули.
За тиждень я стояла в дорогому магазині на Майорці в сукні, яка коштувала майже всю мою "меншу купку".
Дарина вирячилась:
– Ти хвора? У тебе кредит, ремонт, роботи нема.
– Зате є талія, – сказала я й не зняла цінник із руки.
– Це тупо.
– Зате не в картату сумку.
Увечері ми пили з якимись іноземцями на терасі.
Хтось сказав, що я виглядаю як жінка, яка знає, чого хоче.
Я засміялась так голосно, що сама себе не впізнала.
Уночі, вже напідпитку, я сфоткала себе в дзеркалі ліфта й виклала сторіс.
Підпис:
"Розлучення окупилось".
Першим її подивився він.
А другим – його мама.
