– Обручку назад, – сказав він просто на сходах РАЦСу. – І ввечері заїду по гроші.

– Які ще гроші?

– Наші. Не прикидайся.

Я крутила кільце, палець уже червоний. Воно зіскочило, вдарилось об асфальт і докотилося до його кросівка.

Він підняв.
Поклав у кишеню.
Навіть не глянув на мене.

Увечері він приїхав не сам.

– О, маму взяв? Ще й сестру? На підмогу?

– А ти думала, я один буду дивитись, як ти ховаєш чуже?

Його мати вже стояла в коридорі з картатою сумкою.

– Постіль теж наше, – сказала вона. – Я дарувала.

– Ви серйозно?

– Серйозно було три роки, коли мій син вас тягнув, – відрізала вона й потягнула ковдру з підковдри.

Сестра вже знімала люстру.

– Тільки люстру не чіпайте, – сказала я.

– Чому? – фиркнула вона. – Світити вам у нове життя?

На кухні я зняла з антресолей хустку.
Ту саму.
З купюрами.

Він сів.
Розгорнув.
Почав рахувати.

– Порівну, – сказала я.

Він засміявся.

– Порівну? Ти серйозно? Я заробляв. Ти відкладала з моїх.

– Я собі труси не купувала, щоб там щось було.

– О, почалось. Свята мучениця економії.

Його мати заглянула з кімнати:

– Мій син більше вклав. Це навіть обговорювати соромно.

– Соромно? – я встала. – Соромно – це приходити трьома людьми ділити білизну.

– А соромно жити в квартирі чоловіка і ще права качати – ні? – сказала сестра.

Він досипав купюри на стіл.
Посунув дві купки.
Одна більша.
Одна менша.

– Оце мені. Оце тобі.

– Чому мені менше?

Він навіть не підняв очей:

– Бо ти з цих грошей хотіла собі красиве життя, а не сім'ю.

Я мовчала секунду.
Потім сказала:

– Та ні. Красиве життя я якраз профукала на тебе.

У кімнаті стало тихо.

Його мати зайшла вже без сорому:

– От бачиш, сину? Вона завжди тебе зневажала.

– Я тебе зневажати почала десь між твоєю мамою в нашій шафі й твоєю сестрою на нашій люстрі.

– Не "нашій", – відрізав він. – Усе, що тут є, куплене не твоєю гордістю.

– Ага. Моєю тільки мовчанкою.

Він узяв останню стодоларову купюру, покрутив у пальцях і простягнув мені.

– На. Купи собі нарешті щось. Може, тоді хоч хтось захоче тебе терпіти.

Я взяла купюру.
Подивилась на неї.
Склала навпіл.

– Дякую. Почну з сукні. Не в ній же проблема, правда?

Він підморгнув, ніби виграв.
Його мати затягнула блискавку на сумці.
Сестра винесла люстру.
Двері гримнули.

За тиждень я стояла в дорогому магазині на Майорці в сукні, яка коштувала майже всю мою "меншу купку".

Дарина вирячилась:

– Ти хвора? У тебе кредит, ремонт, роботи нема.

– Зате є талія, – сказала я й не зняла цінник із руки.

– Це тупо.

– Зате не в картату сумку.

Увечері ми пили з якимись іноземцями на терасі.
Хтось сказав, що я виглядаю як жінка, яка знає, чого хоче.

Я засміялась так голосно, що сама себе не впізнала.

Уночі, вже напідпитку, я сфоткала себе в дзеркалі ліфта й виклала сторіс.

Підпис:
"Розлучення окупилось".

Першим її подивився він.

А другим – його мама.

Valera

Популярне