– Ти куди зібрався? – Любов Сергіївна стояла в коридорі, ще в домашньому халаті.
Євген застібав сорочку перед дзеркалом.
– У справах.
– У суботу?
– Світ не крутиться навколо твоїх вихідних.
Двері клацнули.
Марина підняла очі від чашки.
– Мамо, ти серйозно не бачиш, як він з тобою говорить?
– А ти серйозно не можеш поснідати мовчки?
Марина стиснула губи.
– Добре.
* * *
У кафе Євген сидів спиною до входу. Навпроти нього – жінка років тридцяти, яскрава помада, рука в нього на зап'ясті.
– Ти знову тягнеш, – сказала вона. – Скільки ще?
– Не починай.
– Я не "починай". Я не буду чекати, поки твоя дружина постаріє ще на п'ять років.
Він хмикнув.
– Тихіше.
– А що? Неприємно чути вголос?
Він нахилився, торкнувся її коліна.
– Я сказав, вирішу.
– Ти завжди так кажеш.
Він поцілував її. Спокійно. Без поспіху. Як людина, яка давно не ховається.
Марина встала так різко, що ложка впала на підлогу.
* * *
– Я його бачила, – сказала вона ввечері з порога. – У кафе. З коханкою.
Любов Сергіївна не підвела очей від тарілок.
– Знову.
– Не "знову". Я бачила.
– Ти все життя тільки це й робиш – бачиш те, що хочеш.
– Він її цілував.
Любов поставила тарілку на стіл.
– І що, ти підбігла? Влаштувала сцену? Чи, як завжди, сиділа в кутку і збирала бруд?
– Я прийшла до тебе.
– А треба було йти до психотерапевта.
Марина засміялася, коротко, нервово.
– Мамо, він тебе принижує. Ти просто вчепилась у нього, бо боїшся бути одна.
– А ти мені зараз із висоти якого щасливого шлюбу це розповідаєш?
Тиша тріснула.
– От тому я й розповідаю, – сказала Марина. – Бо знаю, як виглядає брехня.
– Ні. Тому що ти не можеш пережити, що я живу не навколо твого горя.
– Тато ще не встиг охолонути, а в тебе вже був Євген.
Любов повільно підняла голову.
– Скажи ще голосніше. Сусіди, може, не чули.
– А що, неправда?
– Правда в тому, що я хоч раз вибрала себе. І тебе це бісить.
– Себе? Ти вибрала мужика, який трахався на стороні.
Ляпас прозвучав сухо.
Марина відступила на крок.
– О. Тепер легше? – спитала вона.
– Не смій у моєму домі говорити про мене так.
– А як про тебе говорити? Як про жінку, яка готова ковтати все, аби її не покинули?
– Краще так, ніж стати холодною, злою і самотньою, як ти.
Марина витерла щоку.
– Ти не щаслива. Ти просто боїшся, що якщо він піде, доведеться визнати, скільки років ти собі брехала.
– А ти боїшся, що якщо я залишуся з ним, значить не всі зради – кінець світу. А тоді доведеться визнати, що не тебе зламали. Ти сама вибрала бути жертвою.
Марина завмерла.
– Повтори.
– Із задоволенням. Ти не "поранена". Ти зручна у своїй образі. З нею можна лізти в чуже життя і називати це турботою.
Марина дістала телефон.
– Добре. Хочеш факти?
– Тільки не починай цей дешевий театр.
Марина відкрила галерею, розгорнула фото. Євген нахилений до тієї жінки. Їхні губи разом.
Любов глянула – і відвела очі.
– Ну?
– Фото – це секунда.
– Секунда, де твій чоловік лиже чужий рот.
– Не кричи.
– Ти що зараз робиш? Захищаєш його? Після цього?
– Я захищаю своє життя від тебе!
– Це не життя, мамо. Це приниження з манікюром.
У двері подзвонили.
Любов здригнулася.
Євген зайшов із пакетом і, побачивши Марину, одразу скривився.
– О. Сімейна рада?
Марина мовчки простягнула йому телефон.
Він подивився на фото, знизав плечима.
– І?
Любов різко обернулася до нього.
– "І"?
– А що ти хочеш почути? – він кинув пакет на стілець. – Що я дорослий чоловік? Що мені тісно в домі, де кожна вечеря – це поминки по її батькові й істерика твоєї дочки?
– Не смій, – прошепотіла Любов.
– Ні, давай уже без цього. Ти хотіла правду? Ось правда. Я втомився. Від підозр, від сліз, від цього музею минулого.
– То йди, – сказала Марина.
Він подивився на неї і усміхнувся.
– От бачиш. Ти не маму рятуєш. Ти нарешті святкуєш.
– Заткнись.
– А що не так? Ти ж цього й хотіла. Довести, що всі мужики однакові. Бо якщо ні – тоді проблема могла бути не в них.
Марина зробила крок до нього.
– Ще слово.
– А то що? Викладеш ще одне фото? Ти взагалі дивна, Марино. Сидиш по готелях у рідному місті, як ревізор чужого шлюбу.
– Бо в цьому домі смердить брехнею.
– Ні, – відрізала Любов. – У цьому домі смердить твоєю злістю.
Марина повільно перевела погляд на матір.
– Ти щойно це сказала при ньому?
– А що, соромно? – Любов підняла підборіддя. – Ти прийшла не мене рятувати. Ти прийшла добити. Бо якщо я визнаю, що він мені зраджує, тобі стане легше жити зі своїми руїнами.
– Мамо, він навіть не заперечує.
– І що? – майже крикнула Любов. – І що? Ти думаєш, я без тебе не знала, що він не святий? Думаєш, мені п'ятнадцять?
Марина зблідла.
– Ти знала?
Євген зітхнув і сів на стілець, ніби втомився від дурної вистави.
– О, ну нарешті.
– Ти… знала? – повторила Марина.
Любов дивилася просто в неї.
– Я знала достатньо, щоб не влаштовувати облаву через кожен чужий запах. У дорослих людей, Марино, іноді шлюб – це не казка, а угода.
– Угода? – Марина засміялася. – Тобто ти просто терпиш?
– Я не терплю. Я обираю.
– Бути приниженою?
– Бути не самій.
Тиша стала густою.
Марина озирнулась на Євгена.
– І ти це слухаєш спокійно?
Він знизав плечима.
– Мене все влаштовує.
– Господи.
– Не треба цього лицемірства, – сказала Любов. – Краще бути з кимось, хто іноді бреше, ніж усе життя чекати великого кохання і вечеряти з котом.
– Тобто оце твоя межа? "Аби не одній"?
– А твоя – яка? Зруйнувати всім навколо стосунки, щоб не відчувати себе покинутою одній?
Марина ковтнула повітря.
У цей момент у відчинені двері заглянула сусідка знизу.
– У вас все нормально? Чутно на весь поверх…
Любов, не відводячи погляду від дочки, сказала голосно:
– Так. Просто моя дочка вчить мене, як правильно ковтати зраду, хоча сама не змогла втримати навіть хлопця.
Сусідка завмерла в дверях.
Марина повільно поставила телефон на стіл.
– Знаєш що? Живи як хочеш.
– О, дозвіл отримано, – кинув Євген.
Марина підійшла до дверей, взулася, відкрила і вже в коридорі сказала, не обертаючись:
– Коли він приведе її сюди, мамо, просто не забудь спитати, чи їй без цукру.
