У нашій школі є чудовий звичай на ювілеї – оригінально та цікаво привітати іменинників, яким виповнилося 50 років. Всі збиралися у актовій залі, посередині – стілець, куди сідали вчителі та слухали привітання, приймали подарунки. Я це собі уявляла так – сиджу у розкішній сукні та по черзі підходять сини. Обіймають, цілують та говорять щирі слова привітання. Однак, це були тільки мої мрії.
Привітання від колег, друзів, учнів я слухала на сцені одна. Сини так і не приїхали. Я через силу посміхалася і насолоджувалася привітаннями, щоб здатися ввічливою. Насправді мені хотілося плакати. Після привітань було чаювання з поїданням торта і цукерок. Я через силу зображувала щасливе обличчя. Додому пішла зі своїми колегами, яким було по шляху, а учні допомогли донести квіти. Як тільки я потрапила у квартиру і нікого не виявилося поруч, я почала голосно плакати. Чому вони не приїхали?! Хіба я багато про що просила?!
Трохи крапель валер’янки і пустирника допомогли мені заспокоїтися, заснула. Прокинулася від того, що хтось стукав у вікно. Це був мій син Мирон. Він стояв з букетом квітів і коробкою цукерок, я не могла стримати сльози радості.
Виявилося, що його рейс затримали і він не зміг вчасно дістатися до мене. Близько третьої години ми сиділи, розмовляли, Мирон розповів про роботу і життя. Після обіду приїхав середній син разом з дружиною. Вони займалися купівлею автомобіля, в його родині все вирішує дружина. Саме тому він не міг їй відмовити і затримався.
А ввечері у гості прийшов молодший син Петрик. Виявилося, що затрималися через олімпіаду мого онука. Я радісно крутилася на кухні, щоб приготувати їм чаю та пригостити тортиком. Тільки тоді я зрозуміла, що ніхто з нас не є ідеальним. Так, у нашому житті є проблеми та негаразди, тому потрібно просто спокійно чекати. Кожен займається та живе так, як сам хоче. Рано чи пізно рідні люди постукають у твої двері.
Ви погоджуєтеся з такою думкою? Чому?
