Життя було б щасливим і безтурботним, якби у моєї мами не з’явилося море вільного часу.
Сталося так, що 12 років тому помер мій тато. Він довго хворів, але поруч з ним завжди була моя мама. Вона підтримувала його, опікувалася ним. За рік після його смерті я вийшла заміж. Мама не залишилася сама, відпочивати їй без роботи довго не доводилося: захворіла бабуся. Під крило своєї турботи її прихистила власна донька. Та на цьому низка бід не закінчилася. Після смерті бабусі злягла мамина свекруха. Шкода мені було моєї мами, стільки всього на неї звалилося!
Ми з моїм братом Сашком допомагали їй, як могли і чим могли. До цього часу в мене вже була власна сім’я. Народила свого первістка, то й у мене проблеми зі здоров’ям почалися. Якби не мати чоловіка – не знаю, як сама би впоралася. Треба було по лікарях бігати – а на кого ж малюка залишати? Я зовсім не чекала допомоги від мами, бо знала, що їй, мабуть, ще важче, ніж мені. Мій Василь почав більше заробляти, то ми матеріально допомагали: на ліки гроші виділяли, в операцію вклали свої кошти – все, аби допомогти маминій свекрусі. Потім народився в нас другий малюк – то часу не вистачало ні на що.
Сашко оселився у квартирі бабусі, мешкав сам, але періодично заїжджав до мами, щоб допомогти їй. Невдовзі мамина свекруха померла. Паралельно особисте життя брата почало налагоджуватися: він зустрів гарну дівчину, закохався, запропонував їй жити разом із ним. Але щасливого спільного життя не вийшло. Наша мама, в якої після смерті близьких з’явився вагон вільного часу, просто не знала, куди себе подіти. Вигадала собі розвагу – щодня приходити до Сашка і контролювати, як вони там дають собі раду. В ролі свекрухи наша мама просто жахлива. Чіплялася до нещасної Мирослави, як тільки могла. То салат вона приготувати не може, то прибрати нормально не вміє: загалом – усе не так! До того всього, мама ще й почала дорікати братові та його нареченій, що вони живуть на всьому готовому. Мовляв, вона бабусю доглядала, а квартира дісталася дітям.
Сашко пробував розмовляти з мамою, хотів вирішити мирно цю ситуацію, але не вийшло. От йому й довелося продати квартиру, яка дісталася йому в спадок, і переїхати в інше місто. Брат навіть не приховував того, що він прийняв рішення просто втекти від набридливої мами.
Як тільки це сталося, мама зосередила всю свою увагу на мені. І йдеться навіть не про всебічну опіку та турботу, а про тотальний контроль і критику. Все їй не подобалося в мені, попри те, що я її донька. То я дітей не так виховую, то з чоловіком не так розмовляю, а далі, як то кажуть, за списком. Останньою краплею стало те, що вона почала чіплятися до мого Василя. Він завжди їй подобався, мама навіть називала його “своїм улюбленим зятем”, аж раптом все так кардинально змінилося! До того часу ми з орендованого приміщення переїхали на квартиру до татової мами, яку вона нам заповіла перед своєю смертю. То мама й нас почала цькувати в плані того, що ми не заслужили на власне житло, бо нічого для цього не зробили, на відміну від неї.
Чоловікові терпіти таке приниження вже було не сила, то він і запропонував віддати ту нещасну квартиру тещі, а самим кредит взяти та купити собі свою квартиру, бути господарями свого життя. Але який кредит?! Діти ще маленькі, можемо не впоратися із виплатами.
Сашко мені радить:
– Продай квартиру, бери гроші і переїжджай до іншого міста. Мама тобі спокою не дасть, і не сподівайся. Ми ж не винні в тому, що бабусі передали свої квартири нам? То що ж нам тепер – все життя за них розплачуватися?
Не знаю, що й робити. Може, Сашко правий, і треба втікати світ за очі? А може, варто поговорити з мамою іще раз і спробувати їй все пояснити?
А ви як вважаєте?
Чи правильно зробив Сашко?
