Життя було б щасливим і безтурботним, якби у моєї мами не з’явилося море вільного часу.
Сталося так, що 12 років тому помер мій тато. Він довго хворів, але поруч з ним завжди була моя мама. Вона підтримувала його, опікувалася ним. За рік після його смерті я вийшла заміж. Мама не залишилася сама, відпочивати їй без роботи довго не доводилося: захворіла бабуся. Під крило своєї турботи її прихистила власна донька. Та на цьому низка бід не закінчилася. Після смерті бабусі злягла мамина свекруха. Шкода мені було моєї мами, стільки всього на неї звалилося!
Ми з моїм братом Сашком допомагали їй, як могли і чим могли. До цього часу в мене вже була власна сім’я. Народила свого первістка, то й у мене проблеми зі здоров’ям почалися. Якби не мати чоловіка – не знаю, як сама би впоралася. Треба було по лікарях бігати – а на кого ж малюка залишати? Я зовсім не чекала допомоги від мами, бо знала, що їй, мабуть, ще важче, ніж мені. Мій Василь почав більше заробляти, то ми матеріально допомагали: на ліки гроші виділяли, в операцію вклали свої кошти – все, аби допомогти маминій свекрусі. Потім народився в нас другий малюк – то часу не вистачало ні на що.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Сашко оселився у квартирі бабусі, мешкав сам, але періодично заїжджав до мами, щоб допомогти їй. Невдовзі мамина свекруха померла. Паралельно особисте життя брата почало налагоджуватися: він зустрів гарну дівчину, закохався, запропонував їй жити разом із ним. Але щасливого спільного життя не вийшло. Наша мама, в якої після смерті близьких з’явився вагон вільного часу, просто не знала, куди себе подіти. Вигадала собі розвагу – щодня приходити до Сашка і контролювати, як вони там дають собі раду. В ролі свекрухи наша мама просто жахлива. Чіплялася до нещасної Мирослави, як тільки могла. То салат вона приготувати не може, то прибрати нормально не вміє: загалом – усе не так! До того всього, мама ще й почала дорікати братові та його нареченій, що вони живуть на всьому готовому. Мовляв, вона бабусю доглядала, а квартира дісталася дітям.
Сашко пробував розмовляти з мамою, хотів вирішити мирно цю ситуацію, але не вийшло. От йому й довелося продати квартиру, яка дісталася йому в спадок, і переїхати в інше місто. Брат навіть не приховував того, що він прийняв рішення просто втекти від набридливої мами.
Як тільки це сталося, мама зосередила всю свою увагу на мені. І йдеться навіть не про всебічну опіку та турботу, а про тотальний контроль і критику. Все їй не подобалося в мені, попри те, що я її донька. То я дітей не так виховую, то з чоловіком не так розмовляю, а далі, як то кажуть, за списком. Останньою краплею стало те, що вона почала чіплятися до мого Василя. Він завжди їй подобався, мама навіть називала його “своїм улюбленим зятем”, аж раптом все так кардинально змінилося! До того часу ми з орендованого приміщення переїхали на квартиру до татової мами, яку вона нам заповіла перед своєю смертю. То мама й нас почала цькувати в плані того, що ми не заслужили на власне житло, бо нічого для цього не зробили, на відміну від неї.
Чоловікові терпіти таке приниження вже було не сила, то він і запропонував віддати ту нещасну квартиру тещі, а самим кредит взяти та купити собі свою квартиру, бути господарями свого життя. Але який кредит?! Діти ще маленькі, можемо не впоратися із виплатами.
Сашко мені радить:
– Продай квартиру, бери гроші і переїжджай до іншого міста. Мама тобі спокою не дасть, і не сподівайся. Ми ж не винні в тому, що бабусі передали свої квартири нам? То що ж нам тепер – все життя за них розплачуватися?
Не знаю, що й робити. Може, Сашко правий, і треба втікати світ за очі? А може, варто поговорити з мамою іще раз і спробувати їй все пояснити?
А ви як вважаєте?
Чи правильно зробив Сашко?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
