У класі Аделіна була повненькою дівчинкою, проте це не заважало їй легко спілкуватися і дружити з однокласниками. Її любили за поступливий характер, за те, що підказувала на уроках і давала списувати. Але в старших класах, коли хлопчики і дівчатка проявляли один до одного вже іншу увагу, Аделіна відчула себе самотньою. І це почуття не покидало її і в інституті. Вона вступила на філфак, в групі її вважали найрозумнішою, постійно зверталися з різними питаннями. Повнота так і залишилася, – позначався неправильний обмін речовин і хронічні хвороби.
Ботаніком Аделіна не була, просто філологія – це її покликання, тому і легко вникала в усі теми. Заняття не пропускала, вчилася на відмінно і закінчила інститут з червоним дипломом. Майже половина її одногрупниць до цього часу вийшли заміж, а Аделіна навіть ні з ким не дружила.
Їй запропонували залишитися на кафедрі і вступити до аспірантури, як найуспішнішій студентці цього випуску. У неї були викладацькі години і вона вже проводила семінари зі студентами.
– Аделіно, ти хоч приглянь на роботі кого-небудь, ну в сенсі хлопця, – обережно натякала мама, стурбована тим, що у дочки досі немає шанувальника.
А дівчині не було що відповісти. Всі викладачі чоловічої статі давно і міцно одружені. До Аделіни вони ставилися як до молодшого товариша, який потребує іноді допомоги і похвали.
В одній з груп вона помітила, як уважно слухає її худорлявий студент. У нього було темне волосся, правильні риси обличчя і дуже уважний погляд. Аделіна навіть збентежилася. Хлопців в групах на філфаку було завжди катастрофічно мало: два-три максимум. Ось і тут всього два хлопчики, один з яких невідступно спостерігає за Аделіною. Звали студента Дімою.
Незабаром Аделіна почала помічати, що Діма чекає її після занять, йде слідом, і одного разу запропонував провести, сказавши, що їм по дорозі. Дімі було дев’ятнадцять, а Аделіні виповнилося двадцять п’ять.
Вона й не помітила, як розговорилася зі студентом, і їх прогулянки стали постійними. вдома Аделіна дивилася на свою фігуру і вже ненавиділа одяг п’ятдесят четвертого розміру. Вона останнім часом і так жила майже без апетиту, а тепер взагалі почала їсти менше. Але повнота не йшла. Вона нервувала, постійно думала, як виглядає в очах Діми. Але, схоже, Дмитро спокійно ставився до зайвої ваги Аделіни, сприймаючи її такою, яка є. Її миловиде личко з ямочками на щоках і акуратні пухкі губки залучали погляд студента.
– Вас декан чекає, – повідомила секретар.
Аделіна увійшла в кабінет, думаючи про те, що це стосується викладацьких годин.
Інна Германівна – сорокап’ятирічна дама – з чорним, як смола волоссям, яскравою помадою, – була схожа на хижого птаха. Вона стулила свої тонкі пальці і, намагалася бути люб’язною:
– Аделіна Аркадіївна, ваша кар’єра тільки на самому початку. І мені не хочеться, щоб ваше особисте життя було на очах у громадськості.
Аделіна відразу зрозуміла, про кого йдеться, обличчя її почервоніло, вона вже почала шукати слова виправдання, але Інна випередила її:
– Дружба зі студентом, – вибачте, звичайно, але вас це не прикрашає. До того ж він дуже молодий. Ви розумієте про що я?
– Так. Я все зрозуміла, це було просто спілкування.
– Я розумію, розумію, – заспокійливо сказала Інна Олександрівна, – але в очах навколишніх він всього лише хлопчик. Прошу, не компрометуйте більше себе, та й на нашу кафедру може тінь впасти.
Аделіна пробурмотіла, що більше такого не повториться і покинула кабінет. Більше Діма її проводжав. Вона холодно спілкувалася з ним, посилаючись на зайнятість, навіть поглядом показувала, щоб не наближався до неї. А коли він на вулиці підійшов і зізнався в любові, то Аделіна відразу вказала на різницю у віці. А щоб хлопець відстав від неї, повідомила, що у неї є наречений.
А потім їй дали іншу групу студентів і Діму вона почала бачити ще рідше. Вона навіть не помітила, коли він зник з її життя. Років через п’ять, коли вона намагалася вийти заміж, у неї нічого не склалося: перший наречений зустрів молодшу від неї, від другого вона сама відмовилася, відчувши, що абсолютно не любить його. Та й першого чоловіка вона теж не любила. В її пам’яті залишився Діма: нічим не примітний хлопчина в окулярах, з яким їй було цікаво і душевно тепло. Але тільки вона тепер про нього нічого не знала.
В день тридцятиліття мама плакала: «Що не так з донькою, – думала вона, – нехай повненька, зате розумна і симпатична, невже не знайдеться друга половинка».
А друга половинка зустрілася їй зовсім не там, де вона чекала. Заболів зуб, довелося йти в стоматологічну поліклініку. Поруч хтось присів.
– Не бійтеся, страх тільки підсилює біль.
Аделіна повернулась і впізнала в чоловікові Дмитра – того студента, якого вона уникала, боячись зіпсувати свою репутацію. Тепер він виглядав старшим, серйознішим.
Єдине, про що він її попросив, коли заходив в кабінет стоматолога, так це дочекатися:
– Будь ласка, тільки не йди!
І вона спокійно чекала його під дверима кабінету, вперше в житті, коли їй було тридцять два роки, відчувши спокій і впевненість, що все правильно робить.
***
Через пів року в будинку Аделіни була святкова метушня. Сусідка подзвонила у двері і відволікла Олену Михайлівну – маму Аделіни.
– А що це у вас за шум такий?
– А це наша Аделіна заміж виходить, – радісно повідомила вона, – готуємося.
– Аделіна виходить заміж? Так це ж щастя! – почала вітати сусідка.
– Так, завтра вони з Дімою одружаться, чудова пара, як ніби один для одного створені! – сказала Олена Михайлівна з повною впевненістю, що тепер у дочки все буде добре.
***
Чи можна було Аделіні вчинити інакше? Можливо, варто було продовжити дружбу з Дмитром, коли він був студентом? Або залишити йому тоді хоча б надію на продовження їхнього знайомства? І чи треба йти на поводу у декана, повіривши, що дружба зі студентом – це аморально? Або все ж вона правильно вчинила, покинувши хлопця, а доля все-таки подарувала їй ще один шанс.
