Юля на роботу щодня доїжджала електричкою. Сиділа на вокзалі і дивилась як туди сюди проходять люди. От і знайоме обличчя побачила. Підірвалась з місця і побігла за Наталкою.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Наталю, – кричить здалеку – Стій, бо не дожену.
Жінка захекалась, але подругу з дитинства наздогнала.
– Скільки ж я тебе не бачила. А ти змінилась, схудла. В чому твій секрет?
– Привіт, Юлю. Ех, краще не запитуй. Нікому б таких секретів..
– Що у тебе трапилось? Щось серйозне?
– Чоловік зрадити надумав!
– Та ти що? Володька твій? Як це могло статись? – не вірила почутому Юля.
– Та я вже давно почала помічати за ним щось неладне. Сидить постійно в телефоні, переписки веде, каже робочі. Ну, а я ж не звикла в чужих телефонах ритись, не перевіряла. А він пароль поставив і як тільки я підходила одразу ті переписки згортав і ніби новини якісь читав. Але ж я не дурна, все розумію.
– І що, все-таки глянула?
– Та краще б я цього не робила. Таке взнала. Виявляється переписується він зі своєю колишньою. В них там майже до весілля не дійшло. Та вона Вову кинула, заради якогось там багатого красеня, життя у них не склалось, от вона і назад прискакала.
А він телепень і клюнув на це.
Так неприємно було читати ті переписки. “Пам’ятаєш, наші пристрасні ночі. Так мені добре було з тобою” – писала йому. Тьху. Мене мало не знудило.
А він, уявляєш, пише їй: ” Мені стрункі дівчата подобаються, такі як ти. Бо дружина моля в двері скоро влазити не буде”.
– Як він міг? Прекрасна у тебе фігура! хай на себе спершу гляне!
– От в цьому і сміх! Поставив на аватарку фото 10 річної давнини, де він красень молодий, з гривою темною і густою, худий, навіть підкачаний трохи. А ця вертихвістка і сипле йому компліментів. Думає, він не міняється з роками чи що?
А я відправила з його сторінки теперішнє фото чоловіка, нехай гляне, що голова уже сива, животик з’явився і не зариться на чуже добро.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– І що подіяло?
– Після того, як я написала, що роботи Вова зараз не має, дружина сім’ю забезпечує, вона притихла зовсім. Написала лиш, що зникла та іскра, вона пам’ятає його ще зовсім іншим. Згодом і сторінку видалила свою. Листування все теж зникло. Мені цього і треба було.
– А потім що?
– Ненаглядний мій приходить і до комп’ютера, шукає переписку, а її не нема. Дивлюсь, і так, і сяк пихтить там, вже і злитись почав. Нічого мені не сказав, пішов спати. Коли, зрозумів, що вона вже не з’явиться, то заспокоївся.
– Ну то вже добре.
– Ні, я ж то спокою не мала після я його слів про мою фігуру. Вирішила взятись за себе. Почала правильно харчуватись, пішла у зал, привела себе у форму. І знаєш що зрозуміла?
– Що?
– Я розчарувалась у Володі. Він почав мною захоплюватись, а я на нього дивитись не хочу. Образив він мене, гордість зачепив.
– Це тільки тобі вирішувати, що робити зі своїм чоловіком. Радити не буду, бо потім крайньою залишусь. Але виглядаєш ти суперово!
Подруги поговорили і якраз над’їхала електричка. Юля сіла і поїхала додому. Зайшовши у будинок, побачила чоловік з кимось листується, глянула – брат. Хух. Вона вже й настрашилась після розповідей Наталки.
– Коханий, а тобі колишні коли-небудь писали?
– Ні, а з чого такі запитання?
– Та просто..Знаєш, я вирішила на фітнес записатись.
– Для чого? ти і так у мене найкрасивіша жінка на світі.
Юля розплилась в усмішці. Їй приємно чути такі слова від чоловіка. Вона пішла на кухню готувати вечерю, але на фітнес таки записалась. А то мало що може трапитись!
А що б ви вчинили на місці Наталки?
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
