Нашим онукам зараз майже 6 років. І чесно кажучи, я не дуже радий їх бачити. Я втомився від них.
Оксана, наша з дружиною дочка, довго не могла завагітніти. Ми просили у Бога, щоб послав їм немовлятко. Так і сталось. Коли Оксана пішла на УЗД, їй сказала, що у неї двійня. Ми були безмежно раді і всіляко підтримували доньку.
Вона виносила здорових діток. Перший час моя дружина дуже їй допомагала, хоч живемо ми окремо, та вона часто їздила до доньки.
Як онучки трохи підросли, Оксана почала привозити їх до нас на декілька годин. ми були не проти проводити час з ними. Та згодом донька почала цим користуватись. Години перетворились у дні, які були за нами закріплені.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Щовихідних вона привозила дітей до нас додому. Та тепер вже не було тієї радості. Анна та Марія були бешкетницями. Вони зовсім невиховані, роблять шкоду, говорять те, що їм заманеться.
Оксана не навчила дітей слухатись старших, на наші зауваження вони не реагують.
Так було і сьогодні. Оксана привезла малих, одягла їм рюкзачки на плечі, а сама навіть не зайшла до рідного дому.
Історія повторювалась. Знову крики, непослух, істерики.
Дружина поставила онучок в куток. Ми вирішили використовувати інші методи виховання, якщо слова безсилі.
Оксана про це дізналась, на наступний день телефонує нам і виставляє претензії.
Потім стало ще гірше. Я помітив, що у домі почали зникати гроші, невеликі суми: то 100 гривень, то 50. Звичайно, це Анна з Марією, більше було нікому це зробити. Але переходило усі межі.
Сказав доньці, аби вона сама виховувала дітей. Нічого нам настанови давати. Я онуків бачити у своєму домі не хочу. Вони скоро нам роги почнуть показувати, а ми маємо сидіти і мовчати. Так діла не буде!
Ми з дружиною на старості хочемо тиші та спокою, а не бігати за двома дітьми по всіх усюдах.
Чи підтримуєте ви чоловіка? Правильне рішення він прийняв?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
