Я – Ніна. Мені 37 років і я розлучена. Колишній чоловік знайшов собі молоду коханку і вона від нього завагітніла. Після цього вони одружилися і він переїхав до неї. Більше про нього я нічого ніколи не чула, старалася жити далі. Це сталося 7 років тому.
Зараз я живу одна у своїй однокімнатній квартирі. Працюю, дітей не маю. Вдруге заміж точно не піду, перша спроба вдалася мені не просто. Але я зустрічаюся з приємним чоловіком.
Місяць тому хтось гучно постукав у двері. Я відчинила і побачила перед собою колишнього. Я сильно здивувалася, адже після розлучення ми не спілкувалися. І не знала, що до нього говорити. Олег почав, що його мати сильно хвора і потрібна велика сума грошей. Тож він і його дружина нічого кращого не придумали, як попросити їх у мене.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Річ у тому, що я дійсно мала багато коштів. Я успадкувала від бабці квартиру і продала її. От тільки чому про них дізнався мій чоловік для мене було загадкою. Він чудово знав приблизні ціни квартир у моєму районі. І чи не занадто дивний збіг обставин: продане житло і хвора мати?
Я думала, що за ці гроші куплю собі машину. Залишалося записатися на курси водіння, але зараз часу в обріз, роботи добавилось. Та і в планах не було всі гроші комусь просто віддати. Як життя складеться важко передбачити, заощадження краще мати завжди. Я зловила себе на думці чи мені б він хоч 5 гривень дав на лікування, раз така справа.
– Постарайся нас зрозуміти. Це моя матір!
– А мене хтось збирається розуміти?
Я пригадала, як він тоді майже не приховував, що зраджує зі своєю Оленою. А потім ділив майно так, що дійшло навіть до виделок і ложок, (трохи) більше хотів загарбати у нову сім’ю.
Ще після розлучення була одна схожа ситуація. Він хотів зазіхнути на мою квартиру, куплену до шлюбу. Я тоді виплатила іпотеку за рік до того, але йому нічого не вдалося. Напевно чоловіка це заділо, він вирішив повернутися зараз. А я маю ставитись з цілковитим розумінням до їхньої проблеми. Абсурд чистої води!
Звичайно я відмовилась йому давати гроші. Я вже не хотіла, щоб він попадався мені на очі. Скільки можна? Я так багато потратила на нього свого часу, нервів і здоров’я. Грошей не збираюся давати. А він стояв на своєму і казав, що передзвонить пізніше, коли я добре все обдумаю. От боюся він почує те саме.
Правильно, якщо їм потрібні гроші, то хай йдуть в банк! Їхнім обіцянкам, що вони повернуть усю суму я не можу вірити, і не хочу. Скільки це займе років і чи взагалі повернуть гроші? У банку ніхто питати не буде, там одразу відсотки будуть капати. Думали, що найрозумніші, та дзуськи їм.
Просто мені образливо, що колись ми були не чужі люди, а зараз він так вчиняє. Не хочу допомагати йому і його дружині. Ще коли ми розлучалися, то поділом майна йому дуже допомагала та сама “хвора” свекруха. Вказувала, що він точно має забрати собі й завжди вважала його правим…
Та все ще не покидає мене сумнів чи я роблю правильно. Може таки їм потрібна допомога?
Що мені робити?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
