Я повернувся з роботи додому і заглянув на кухню. Моя дружина якраз готувала вечерю. Я довго на неї дивився і розумів, що більше до неї нічого не відчуваю. Кохання кудись зникло, наче його ніколи між нами й не було.
Мені було боляче їй про це казати, але я розумів, що тягнути більше нікуди.
– Руслано, я хочу з тобою поговорити, присядь, будь ласка.
Вона поглянула на мене так, що у мене склалося враження, ніби вона вже знала, що я мав їй сказати.
– Я тебе слухаю, – спокійно сказала вона.
– Я більше не хочу з тобою жити і більше не маю бажання бути твоїм чоловіком. Нам потрібно розлучитися.
– Чому? – лагідно спитала вона.
Я поважав Руслану, тож не хотів їй переповідати історію про те, як зустрів іншу жінку, як закохався у неї – це було б надто нестерпно для нас обох.
Моє мовчання, схоже, діяло їй на нерви. Вона підвелася з-за столу і пішла до кімнати, грюкнувши за собою дверима.
Наступного ранку я поклав перед Русланою папери на розлучення, в яких було зазначено, що я залишаю їй та сину квартиру, машину і чималу суму грошей.
Вона все уважно прочитала, а потім демонстративно порвала листки і викинула в смітник. Я сказав:
– Ти вже нічого не зміниш, Руслано, всі почуття між нами мертві. Мене ти не втримаєш.
Після цих слів жінка сіла на крісло і нарешті розплакалася. Сльози безперестанно текли по її щоках. Я не хотів на це дивитися, бо розумів, що завдав болю матері моєї єдиної дитини. Мені було соромно, але я нічого не міг вдіяти зі своїм новим яскравим коханням до молодої співробітниці Ірини.
Зізнаюся чесно, я просто втік з квартири, аби не бачити страждань дружини. Їй треба це пережити, побути сам на сам зі своїм горем, і біль з часом минеться. Мені хотілося в це вірити.
Додому я повернувся того вечора пізно. Думав, що Руслана уже спить, але вона сиділа за ноутбуком і щось захоплено друкувала. Навіть не звернула уваги на те, що я повернувся.
Я ліг спати, а коли прокинувся, щоб випити склянку води, то помітив, що жінка продовжувала працювати. Я ще подумав про себе: “Мабуть, пише книгу про те, яким негідником виявився її чоловік”.
Звісно, я нічого у неї не питав, спокійно повернувся собі в ліжко. Вона давно вже стала для мене чужою людиною, тож її життя мене не дуже й цікавило.
Вранці за сніданком, поки наш синочок ще вмивався, Руслана поклала переді мною папери на розлучення, які вона усю ніч друкувала. Я прочитав вимоги, які жінка висувала, і розсміявся вголос.
Руслана відмовилася від усіх прав на квартиру, машину і акції в моїй компанії, єдине, чого вона хотіла – щоб я виносив її щоранку з квартири на руках впродовж цілого місяця. Обґрунтувала вона це тим, що не хоче, аби син бачив, що у нас негаразди в сім’ї. Наступні 3 тижні він готуватиметься до складних іспитів, тож нема чого його зайвий раз тривожити і хвилювати.
Якась маячня, для чого це їй потрібно? Уявити собі не міг. Але Руслана чітко дала зрозуміти, що без виконання цієї єдиної вимоги розлучення я не отримаю.
Довелося погодитися. Я, звісно, порадився з приводу дивакуватого прохання дружини з Іринкою, але її це тільки насмішило, тож вона дозволила робити мені все, аби тільки позбутися колишньої.
Перший день виконання умови пройшов жахливо. Я взяв Руслану на руки, мало не впустив її кілька разів з незвички, та й взагалі, тримати дружину так близько біля себе мені не доводилося вже останні кілька років.
Іванко не міг намилуватися:
– Які чудові у мене батьки. Почекайте, я вас сфотографую. Ви чудова пара. От в половини моїх однокласників сім’ї неповні. Добре, що мені з вами пощастило!
Від цих слів мені стало дуже боляче і соромно водночас. Відчував себе так, ніби мене холодною водою облили на морозі. Руслана помітила, як я знітився і прошепотіла мені на вухо:
– Не кажи нічого синові, будь ласка. Треба його підготувати. Добре?
Я лише кивнув і поставив її за дверима на ноги.
Другий день минув трохи легше. Руслана міцніше обхопила мене за шию, тож я міг не дивитися постійно під ноги, а поглянути на обличчя жінки, яку тримав на руках. Раніше навіть не помічав, як вона змінилася. Волосся стало сивим, а біля очей з’явилися маленькі зморшки. Я й не пригадую, коли це все відбулося. Не часто звертав увагу на те, як дружина виглядає.
На п’ятий день я вже навіть з радістю підхоплював Руслану на руки, відчуваючи якесь приємне хвилювання.
Не зчувся, як минув цілий місяць. З кожним днем виконувати це дивне завдання ставало все легше й легше. Я не міг зрозуміти, чи то м’язи моїх рук стали сильнішими, чи то дружина схудла.
Я зрозумів, що вірним був другий варіант, коли заглянув у спальню і побачив, що Руслана не може знайти у шафі сукню, яка б на ній не висіла, як мішок. І справді, за останні кілька тижнів дружина втратила, мабуть, 5-6 кілограмів.
Я подумав тоді, що це її так вимучує моє рішення про розлучення. Невже їй настільки боляче, що це відобразилося на її здоров’ї?
Якось автоматично чи інстинктивно я підійшов до Руслани і лагідно провів рукою по її плечу. Вона дуже здивувалася, поглянула мені у вічі, а я відчув в той момент, що дуже хочу поцілувати її.
Так би й сталося, але в кімнату забіг Іванко і радісно вигукнув:
– Тато, уже час нести маму вниз. Я вже камеру налаштував.
Руслана усміхнулася, підійшла до сина і поцілувала його в голову.
– Синочку, ти ж знаєш, як сильно ми з батьком тебе любимо, правда?
– Ну, звісно, а я вас ще більше.
Я дивився на свою сім’ю і розумів, що більше не хочу цього руйнувати.
Того ж дня поїхав до Ірини і сказав, що не залишу Руслану ні за що на світі. Вона спершу довго сміялася, бо хотіла вірити, що це просто невдалий жарт, але коли зрозуміла, що я говорю цілком серйозно, дала мені ляпаса і зачинила перед обличчям двері.
Навіть не сумніваюся – я на це заслужив.
Але тепер я усе виправлю! Купив для Русланки красивий букет лілій, вона від них у захваті, і поїхав додому.
Забіг у квартиру, побачив знайомі туфлі біля порогу і почав її кликати, але ніхто не відповідав.
Я подумав, що вона вийшла на балкон у вітальні, відчиняю двері, а моя дружина лежить на ліжку.
Спершу мені здалося, що вона спить. Я підійшов і ніжно взяв її за руку. Вона була такою холодною.
Руслана не рухалася і ніяк не реагувала на мій відчайдушний крик. Моя кохана була мертва.
Лише після її розтину я дізнався, що у неї був рак. Увесь цей час, поки я шукав щастя на стороні, дружина боролася зі страшною хворобою.
Я б усе на світі віддав, аби тільки повернути час назад! Шкода, що цього неможливо зробити.
Після похорону я лежав на дивані поруч із заплаканим сином, який міцно мене обіймав, і лише тоді зрозумів, для чого Руслана вигадала ту дивну вимогу. Вона знала, що Іванко не пробачить мені того, що я покинув його матір незадовго до її смерті.
Дружина дуже хотіла, аби син вважав мене гарною і вірною людиною, якій можна довіряти, бо після її смерті я буду єдиним, хто залишиться в хлопця.
Тепер Руслани немає серед живих, тож я навіть не можу висловити їй слова безмежної вдячності і кохання. Але вона жива в моїх молитвах, які щоночі я промовляю, сподіваючись, що дружина почує.
Чи вразила вас ця історія?
Чого вона вас навчила?
Фото з відкритих джерел
