Галина Вікторівна спершу виглянула у вікно.
Біля під'їзду нікого.
Тільки тоді в коридорі клацнув замок.
Дмитро зайшов першим. На руках – дитина в ковдрі, перев'язана синьою стрічкою.
За ним – дівчина. Худа, бліда після пологового, з великою сумкою через плече. Вона мовчки роззулася біля дверей і стала, ніби не знала, чи можна йти далі.
– Мамо, це Марина. І це мій син. Я щойно забрав їх із пологового.
Галина Вікторівна подивилася спершу на сина, потім на дитину, потім на дівчину.
– Що значить – твій син?
– Те й значить, – сказав Дмитро. – Мій.
У неї стислося в грудях. Хто ця Марина?
З кімнати почувся тонкий дитячий плач.
Марина швидко пішла туди, навіть не питаючи, куди можна. Дмитро лишився з матір'ю в коридорі.
– Чай поставиш? Ми торт купили.
Наче не привів у дім чужу жінку з немовлям, а зайшов після роботи.
Галина Вікторівна мовчки пішла на кухню. Поставила чайник. Але чашок не дістала.
І тут із кімнати долетіло:
– Дмитре, не так. Головку тримай.
Галина Вікторівна завмерла біля плити.
Вона вперлася долонею в край плити й не відразу розігнула пальці.
За хвилину Марина з'явилася в дверях кухні.
– У вас одеколон є? Тут запах… як у вашого чоловіка.
Галина Вікторівна різко обернулася.
– Якого ще чоловіка?
– Ну… старий такий запах. Дуже знайомий.
Галина Вікторівна підійшла до тумбочки й дістала флакон, який не відкривала після похорону Анатолія.
Кришка відкрутилася не з першого разу.
Вона піднесла флакон до носа – і впізнала одразу.
Той самий запах.
Дмитро вийшов із кімнати, усміхнений, наче все йде як треба.
– Мамо, ти не проти, якщо ми малого назвемо Анатолієм?
Вона повільно підняла на нього очі.
Марина вже ставила на стіл торт у пластиковій коробці.
– А ви хоч розписалися? – тихо спитала Галина Вікторівна.
– Так, – сказав Дмитро. – Просто я не встиг сказати.
– Не встиг?
– Мамо, не починай.
– Я не починаю. Я питаю. Ти одружився, став батьком і привіз мені все це одним рейсом із пологового.
Дмитро сів ближче.
– Я тобі потім усе поясню. Ми житимемо у Марини. Недалеко. І я тебе не обманював. Марина тимчасово заміняла нашу начальницю. Я не брехав.
Галина Вікторівна нічого не сказала.
Вона тільки відсунула чашку, хоч чай ще не встиг охолонути.
Вони сіли за стіл.
Чай був гарячий. Торт – звичайний, домашній, з кривуватою білою глазур'ю.
Дмитро говорив за двох. Марина майже не їла. Час від часу дивилася на Галину Вікторівну прямо, без усмішки, ніби чекала: зараз почнеться.
Але нічого не починалося.
Тільки дитина прокинулась і коротко заплакала.
Дмитро схопився першим. Марина – одразу за ним.
Вони обоє нахилилися над малим так швидко, ніби він міг зникнути за ці дві секунди.
– Толю, тихо, тихо, – прошепотів Дмитро.
Галина Вікторівна опустила очі в чашку.
Назвав.
Не спитав. Уже назвав.
Жити вони стали у Марини.
Але приходили часто.
Спершу Галина Вікторівна зустрічала її сухо. Відчиняла двері, відходила вбік, більше нічого.
Марина теж не вдавала лагідності. Заходила, мила руки, брала малого, годувала, переодягала. Говорила коротко. Дивилася прямо. Не підлещувалась.
Одного разу принесла пакет із пирогами й поставила на стіл.
– Я не вмію довго прикидатися, – сказала. – Якщо ви на мене сердитесь, то сердьтеся. Але я сюди не за дозволом ходжу. Я сюди з Дмитром і з дитиною приходжу.
Галина Вікторівна подивилася на неї довше, ніж звичайно.
– Сідай, – сказала.
То була перша розмова без Дмитра між ними.
Потім Марина почала лишатися на кухні довше. То посуд витре, то малого вкладе й сяде на край табуретки, ніби ще не вирішила, чи має право тут сидіти.
Галина Вікторівна помічала дрібниці.
Як Марина несе дитину – міцно, але обережно.
Як мовчки поправляє Дмитрові комір.
Як дивиться на нього, коли він не бачить.
Одного вечора вони лишилися на кухні самі.
Малий спав у кімнаті. Дмитро пішов у магазин.
Марина крутила в пальцях чайну ложку так довго, що та почала цокати об чашку.
Потім сказала:
– Я дівчинку хотіла.
– Чому? – спитала Галина Вікторівна.
Марина не відповіла одразу.
– Бо з хлопцями в мене все життя була війна.
Батько помер давно.
Мати після того зламалася.
Потім був дитбудинок.
Потім – звичка не просити й не чекати.
– У дитбудинку варто було дати слабину – і тебе одразу притискали, – сказала Марина. – Тож я навчилася не просити.
Вона стиснула ложку так, що побіліли пальці.
– Я собі придумала життя. Виросту красивою. Буду сама. Без чоловіка, без жалю, без залежності. І дітей не треба.
Галина Вікторівна слухала мовчки.
– А потім зустріла Дмитра, – сказала Марина і вперше збилася. – І виявилося, що зі мною можна не воювати.
У коридорі дзенькнув ключ.
Дмитро зайшов із пакетом продуктів, побачив їх обох і зупинився.
Не спитав нічого. Тільки тихо поставив пакет на підлогу.
Галина Вікторівна глянула на сина, потім на Марину.
Марина взяла його пакет і понесла на кухню, ніби робила це вже давно.
За кілька днів Галина Вікторівна сама заговорила першою.
– У лісі грибів цього року мало.
Марина підняла брови.
– І що?
– Значить, іти треба раніше. Поки інші не встигли все вибрати.
Марина подивилася на неї уважно, ніби перевіряла, чи не насмішка це.
А Дмитро вже діставав тарілки, наче боявся злякати цю хвилину.
У кімнаті ворухнувся малий.
Дмитро одразу пішов до нього.
Марина встала слідом, поправила на ходу ковдру на дитячому ліжечку.
Галина Вікторівна відкрила тумбочку. Дістала флакон старого одеколону. Подивилася на нього кілька секунд і поставила назад.
Потім підійшла до дверей кімнати.
Дмитро тримав малого на руках. Марина стояла поруч.
– Чуєш, – сказала Галина Вікторівна синові.
Він обернувся.
– Нехай буде Толик.
Дмитро нічого не відповів. Тільки кивнув.
Марина ледь усміхнулася й опустила очі.
За хвилину дитина знову заплакала.
Дмитро почав заколисувати.
Марина щось тихо йому підказала.
А Галина Вікторівна повернулася на кухню, дістала три чашки й поставила на стіл.
