"Я все знаю. Як ти міг?" – Оля натиснула "надіслати" й усміхнулася.
На плиті парувало пюре, в духовці доходили котлети, у глечику остигав компот. За десять хвилин вона мала скинути друге повідомлення – дурний жарт про Миколая.
Телефон дзенькнув раніше.
"Олю, я скоро буду вдома і все поясню. Мені дуже соромно. Вибач".
Усмішка злетіла.
Вона перечитала це тричі. Потім ще раз. Палець завис над екраном. Відповідати не було чим. На кухні клацнув таймер, і звук різонув так, що вона здригнулася.
Оля вимкнула духовку й уперлася долонями в стільницю. Ще годину тому вона сміялася з відео. Тепер дивилася на вечерю, як на чужу.
Роман не затримувався. Писав, коли виїжджав. Брав слухавку. Заходив додому – цілував її в лоб.
"Мені соромно. Вибач".
Оля вчепилася в телефон і відкрила чат. Нічого. Купи хліб. Не забудь сметану. Буду о сьомій. Люблю тебе.
Вона сіла на диван і відразу підскочила. Сидіти не могла.
На екрані горіло її власне: "Я все знаю". Тепер це вже був не жарт.
Оля рвонула в спальню, розчахнула шафу й уставилася в його сорочки. У голові вже рвалися картинки: чужа жінка, чужа машина, чужий номер, видалені листування, парфум не з її полиці.
Вона влетіла на кухню, вихопила деко й висипала котлети в смітник.
– Ось тобі вечеря.
Пюре полетіло слідом. Компот – у раковину, до дна.
Телефон засвітився знову. Роман.
Оля скинула.
За хвилину прилетіло: "Будь ласка, дочекайся мене".
Вона висмикнула ножиці з шухляди й повернулася до шафи. Перша сорочка тріснула по шву. Друга роз'їхалася надвоє. Потім штани. Потім футболка. Клапті сипалися під ноги.
– Три роки, – кинула вона. – Три роки.
Він дзвонив ще. Вона не брала. Замість цього відкрила його профіль, фото, старі пости, відмітки. Усе стало брудним. Поїздка до батьків минулої осені. Корпоратив без фото. Новенька практикантка, про яку він згадав раз і забув. А вона – ні.
Оля набрала матір і скинула на останньому гудку. Сказати було нічого.
У замку повернувся ключ.
Вона вже стояла в дверях спальні.
Роман зайшов швидко, навіть куртку не зняв. Глянув на неї. На ножиці. На підлогу.
– Олю…
– Не підходь.
Він став.
– Я все поясню.
– Уже пояснив. У повідомленні. Соромно йому. Вибач. Кому соромно, Романе? Чоловіку, який зраджував дружину?
– Що?
– Не вдавай. Хто вона?
Він моргнув.
– Хто вона? І давно це в тебе?
– Олю, ти про що?
– Про те, за що тобі соромно. Про те, що ти "все поясниш". Ну давай. Пояснюй.
Він повів долонею по обличчю.
– Я думав, ти дізналася про інше.
– Про інше? – Оля коротко засміялася. – То є ще й інше?
– Дай сказати.
– Говори.
Він повільно зняв куртку й повісив її на гачок.
– Рік тому я тобі збрехав.
– Рік?
– Так. Я сказав, що їду до батьків. А сам поїхав з Іллею та Ігорем.
Оля мовчала.
– На рибалку, – сказав він.
Тиша врізала по кімнаті.
– Куди?
– На рибалку.
Вона ступила до нього.
– Ти зараз це серйозно?
– Так.
– Ти називаєш це рибалкою?
– Бо це була рибалка.
– А жінку як звали? Карась? Щука?
– Яку жінку? – у нього зірвався голос. – Олю, ти що несеш?
– Ту, до якої ти їздив!
– Я їздив з вудкою на озеро!
Вона завмерла, але одразу вчепилася в інше:
– Тоді чому "соромно"? Чому "вибач"?
– Бо ти сто разів казала, що з моїми друзями я нікуди не поїду. Що вони гуляки. Що після них одні проблеми. І що риболовля – дурня для дорослих дітей. Я збрехав, поїхав і мовчав цілий рік. Коли ти написала "я все знаю", я вирішив, що хтось із хлопців пробовкався.
Оля повільно поклала ножиці на комод.
– Ти серйозно зараз про рибалку?
– А ти серйозно – про коханку?
Вони стояли один напроти одного. Між ними – купа порізаного одягу.
Роман першим глянув униз.
– Це моя синя сорочка?
Оля стиснула губи.
– І штани теж?
Мовчання.
– І вечеря?
– У смітнику.
– Уся?
– Уся.
Він зайшов у спальню, підняв клапоть футболки, покрутив у пальцях і кинув назад.
– Олю. Що. Це. Було?
Вона мовчки простягнула телефон.
На екрані світився жарт: спочатку напиши чоловіку "Я все знаю! Як ти міг?", а через десять хвилин – "Ти не віриш у Миколая".
Роман прочитав. Підняв очі. Знову подивився на телефон. Потім – на шафу. На підлогу. На смітник.
– Тобто ти вирішила пожартувати.
Оля кивнула.
– А я вирішив, що мене накрили через рибу.
Він коротко, нервово засміявся.
Оля витріщилась на нього.
– Ти смієшся?
– Бо інакше я зараз сяду поруч із цими штанами і завию.
Оля закрила обличчя руками.
– Я все зіпсувала.
– Це м'яко сказано.
– Романе…
– Що?
– У тебе точно нікого немає?
Він підійшов впритул.
– У мене є дружина, яка через Миколая влаштувала допит, викинула котлети й вирізала половину гардероба. Мені вистачає.
Оля опустила руки. Очі блищали.
– Я куплю тобі все нове.
– Купиш.
– І більше такого не буде.
– Не буде.
– І на рибалку поїдеш, коли захочеш.
– Оце вже схоже на вибачення.
Він підняв із підлоги порізану сорочку й фиркнув.
– Хоч шафу оновлю.
– Я серйозно.
– І я серйозно.
Він обійняв її.
– Ходімо. Раз котлети ти стратила, вечерятимемо в кафе.
– А ножиці?
– Ножиці залиш тут. Для загальної безпеки.
За пів години вони сиділи біля вікна в маленькому кафе за рогом. Оля крутила чашку. Роман на серветці складав список: дві сорочки, штани, футболки. І нерви, якщо десь продаються.
Коли офіціант поставив вечерю, Оля потягнулася через стіл і взяла його за руку.
– Наступного разу, якщо захочеш пожартувати, – сказав Роман, – купи шоколадного Миколая.
– А ти наступного разу, якщо поїдеш на рибалку, скажи прямо.
– Домовились.
Через дев'ять місяців у їхній квартирі серед ночі кричав уже не телефон.
Роман ходив по кімнаті з сином на руках і шепотів:
– Олежику, запам'ятай: у нашій сім'ї повідомленнями не жартують. Максимум – рибалка.
