– Не здумай з ним зустрічатися. Навіть близько до мого сина не підходь.
Марина так і застигла в дверях кабінету. Ще хвилину тому летіла до Інни Макарівни щаслива, з усмішкою, а тепер дивилася на неї, ніби вперше бачила.
– Чому? Я вам не підходжу?
– Та не ти не підходиш. Це він тебе не вартий.
– Ви просто не хочете, щоб він був зі мною, – різко відповіла Марина. – Ми вже заяву подали.
Інна Макарівна тільки опустила очі.
– То він і це встиг.
Марині було дев'ятнадцять. Вона тільки почала працювати в швейному цеху, горіла роботою, затримувалась вечорами, малювала моделі, вдома шила сукні для ляльок. Інна Макарівна, начальниця, виділяла її серед інших. Запросила додому, показала свої старі роботи, ляльок у розкішних сукнях, мережива, вишивки.
Марина тоді ходила по квартирі, як по музею.
А потім гримнули вхідні двері.
– О, матусю, у нас гості? І звідки ти взяла таку красуню? – усміхнувся Юрко, син Інни Макарівни.
Від нього тхнуло вчорашнім застіллям. Мати одразу насупилась:
– Де ти був два дні?
– На роботу влаштовувався. Друзі допомогли.
Він підморгнув Марині так, ніби вони вже мали спільну таємницю.
Коли Марина зібралася йти, Юрко вискочив за нею в під'їзд.
– Почекай. Я тебе проведу.
– Юрко, назад! – крикнула мати з квартири.
Але він уже біг сходами вниз.
Після того все пішло швидко. Юрко сипав словами, від яких у Марини паморочилося в голові. Називав її коханою, обіцяв роботу, квартиру, нормальне життя. Казав, що мати його душить, не дає стати на ноги.
Марина вірила.
Інна Макарівна ще раз викликала її до себе.
– Послухай мене хоч зараз. Він бреше. Він не працює. Він гуляє. І ти для нього не дружина, а зручний варіант.
– Досить, – відрізала Марина. – Я його люблю.
– Любиш? – гірко перепитала Інна Макарівна. – То хоч очі відкрий.
Але Марина вже нічого не хотіла чути.
Після весілля вона переїхала до свекрухи. Юрко сказав, що так буде краще: квартира більша, а він тим часом заробить на власне житло.
Не минуло й місяця, як він заявив:
– Хлопці кличуть на заробітки. На будівництво. Тут копійки, а там гроші.
Марина мовчки складала йому речі. Хотіла тільки спитати, чи брати теплу куртку.
Вийшла в коридор і почула голоси з кімнати Інни Макарівни.
– Ти навіщо з цим дівчиськом одружився? Щоб знову до своєї Лариски побігти? – шипіла мати.
– А що? – спокійно відповів Юрко. – Вона правильна. Після весілля – все, зручно. Але мені з нею нудно. Їй аби сукні шити на ляльок.
Марина притисла долоню до рота.
Наче хтось вибив з-під неї підлогу.
Вона відступила від дверей майже навпомацки, сіла на край ліжка й довго дивилася в одну точку.
А коли Юрко вийшов, вона все одно поїхала проводжати його, усміхалась і махала рукою.
Бо страшніше за правду їй тоді було визнати, що свекруха мала рацію.
За два тижні Інна Макарівна сказала коротко:
– Він не повернеться. Я його виставила.
Марина спалахнула.
– Ви зла! Ви весь час хотіли нас розлучити! Юрко дзвонив учора, він скоро буде!
– Чекай, – спокійно відповіла Інна Макарівна. – Тільки потім не кажи, що тебе не попереджали.
Вдома вони майже не говорили. На роботі – тільки по справі.
Юрко дзвонив рідко. Щоразу обіцяв приїхати. Щоразу щось зривалося.
А потім одного вечора сказав у слухавку:
– Може, ти поки до своїх переїдеш? Сумують же.
І в ту ж секунду поруч із ним пролунав жіночий сміх.
Чужий голос, нахабний і веселий, кинув:
– Треба ж, яка вона в тебе безпорадна.
Марина не відповіла. Просто повільно опустила телефон.
Вона саме хотіла сказати йому, що вагітна.
Інна Макарівна все зрозуміла без слів. Підійшла й обняла Марину за плечі.
– Залишайся тут. Я винна перед тобою. Сина не вберегла, то хоч тебе з дитиною не кину.
Марина розплакалася вперше за весь цей час.
Вона залишилась.
Потім було не одразу, але по-справжньому: робота, дитина, безсонні ночі, перша виставка з її колекцією, маленький Миколка на руках, мама з одного боку, Інна Макарівна – з другого, ательє, яке свекруха відкрила для неї, частка в квартирі, переписана на Марину й онука.
Юрко за цей час так і не з'явився.
Наче його й не було.
Одного дня Інна Макарівна поклала перед Мариною документи.
– Подавай на розлучення.
– Навіщо зараз?
– Бо досить. Ти вже не дівчинка, яка чекає біля вікна.
Марина мовчала.
– І ще одне, – додала Інна Макарівна. – Бачила, як Сергій на тебе дивиться? Не сліпа ж я. Якщо чоловік нормальний, не треба від нього тікати тільки тому, що колись тобі попався мій дурень.
Марина всміхнулась уперше за довгий час.
Сергій не брехав, не зникав, не сипав обіцянками. Він просто був поруч, допомагав, тримав слово, прийняв Миколку як свого.
Потім у них народилася донька.
А якось Інна Макарівна зустріла Сергія біля ательє й сказала прямо:
– Образиш мою Марину – нарікай на себе. Вона мені не невістка. Вона мені дочка.
Сергій тільки кивнув:
– Я зрозумів.
Юрко так жодного разу і не прийшов ні до сина, ні до матері.
Інна Макарівна більше про нього не говорила.
У неї тепер була Марина. І двоє дітей, які бігли до неї з криком:
– Бабусю!
А про Юрка в тому домі згадували тільки в одному випадку.
Коли треба було комусь пояснити, чому двері іноді зачиняють назавжди.
