– Галю, дивись, який вид. Центр. Паркінг. Ліфт не смердить. Що ще треба?
– Парк.
– Для кого?
– Для життя.
– Ми зараз не дітей виховуємо, а квартиру беремо.
– Ти вже взяв?
Олексій помовчав, дістав із кишені ключ.
– Завдаток учора вніс.
– Тоді навіщо мене привіз?
– Хотів, щоб ти пораділа зі мною, а не влаштовувала співбесіду стінам.
– Ага. Тобто рішення твоє, а схвалення моє.
– Це моя квартира, Галю. Не роби з цього драму.
– А подарунок кому? Тобі чи нам?
– Нам буде де жити.
– У твоєму житлі, яке ти вибрав сам.
– У свій дім я тебе і приведу. Хіба це погано?
– "Свій" – чесне слово. "Наш" ти сказав для красивого звуку.
Олексій усміхнувся.
– Зате на будинок потім збиратимемо разом. З нуля. На рівних.
– На рівних? У тебе вже є квартира.
– Не починай.
– Я ще й не починала.
* * *
– Молодці! – Алла Ігорівна першою зайшла з тортом. – От тепер можна і весілля робити по-людськи. Ми ж молодим житло закрили.
Галя повернулася до неї.
– Молодим?
– А кому? – здивувалася Алла Ігорівна. – Ви ж сім'я.
– Власник один.
– Галю, не чіпляйся до слів, – тихо кинув Олексій.
Павло Денисович розлив коньяк.
– Чоловік спочатку має стати на ноги, а тоді вже вести дружину в дім. Ми все правильно зробили.
Віктор Анатолійович повільно поставив келих.
– У свій дім – так. Просто не треба називати це подарунком двом.
– А що, не двом? – скривилася Алла Ігорівна. – Вона ж там житиме.
– То й квартиранти живуть, – усміхнулася Аліна Марківна.
За столом стало тихо.
Олексій стиснув щелепу.
– Може, без цих підколів?
Галя взяла виделку.
– Я за спокій. Розпис і вечеря в родинному колі. Без показухи. Раз уже так витратилися.
Алла Ігорівна відклала серветку.
– Тобто ми купили квартиру, а ви ще й весілля хочете зробити "аби-як"?
– Ні, – сказав Віктор Анатолійович. – Ми якраз нічого не хочемо. Просто дивно чути про "молодих", коли документи на одного.
– От почалося, – видихнув Павло Денисович. – Знайшли, що рахувати.
– Квадратні метри завжди рахують, коли доходить до прав, – спокійно сказала Галя.
Олексій різко підвівся.
– Давай сьогодні без бухгалтерії.
– Так це не я принесла слово "подарунок", – сказала Галя. – Я лише спитала, кому саме.
* * *
– Люба, а де це ми? – Олексій зупинився біля незнайомого під'їзду.
Галя натиснула код.
– На новосіллі.
– У кого?
– Зараз побачиш.
У просторій вітальні вже сиділи обидві її сім'ї. На столі – закуски, келишки, ключі в коробочці з бантом.
Алла Ігорівна завмерла на порозі.
– Що це за цирк?
Аліна Марківна сяяла.
– Не цирк. Теж подарунок до весілля.
Павло Денисович глянув на коробочку.
– Який ще подарунок?
Віктор Анатолійович кивнув на вікно.
– Три кімнати. Парк через дорогу. Садок, поліклініка, школа. Те, що хотіла Галя.
Олексій повільно перевів погляд на Галю.
– Ти жартуєш?
– Ні. Батьки давно відкладали. Вирішили не чекати.
– На кого оформлено? – різко спитала Алла Ігорівна.
– На мене, – сказала Галя. – До шлюбу. Все, як ви любите.
За столом дзенькнула виделка.
Павло Денисович пирхнув.
– Це вже тупо. Ми могли б разом вкластися в будинок, а не влаштовувати ярмарок самолюбства.
Олександр Петрович, вітчим Галі, розвів руками.
– Так ми й вирівняли старт. Син ваш – зі своєю квартирою, донька наша – зі своєю. Тепер точно з нуля. На рівних.
– Не на рівних, а напоказ, – відрізала Алла Ігорівна.
– Коли подарунок роблять двом, питають двох, – сказала Галя. – Інакше це не щедрість, а контроль у красивій коробці.
Алла Ігорівна почервоніла.
– Ти зараз серйозно? Ми для вас старались.
– Для нього, – поправила Галя.
– І для тебе теж! – підвищив голос Олексій. – Ти ж там жила б.
– "Жила б" – це не "володіла б".
– От воно що, – тихо сказав Павло Денисович. – Значить, усе зводиться до папірця.
– Коли жінка приходить у чужу квартиру, папірець раптом усім здається дрібницею, – сказала Аліна Марківна. – Дивно.
– Ой, не треба тут лекцій, – відмахнулася Алла Ігорівна. – Нормальні дівчата не влаштовують змагання з нареченим.
– Нормальним чоловікам рівність не муляє, – усміхнулася Галя.
– Рівність подобається чоловікам рівно до хвилини, поки жінці нема куди піти, – сухо кинув Віктор Анатолійович.
У кімнаті зависла тиша.
Павло Денисович гримнув долонею по столу.
– Чоловік у сім'ї має бути попереду. А не озиратися, скільки в дружини квадратів і чия машина краща.
– До речі, про машину, – солодко сказала Аліна Марківна. – Бабуся з дідусем теж вирішили не відставати. Ключі на комоді.
Олексій навіть не моргнув.
– Ще й машина?
– Ну так, – сказала Галя. – Щоб уже зовсім чесно.
– Чесно? – він засміявся коротко, без радості. – Ти не заміж збиралася. Ти рахунки відкривала.
– А ти? – спитала вона. – Ти дружину шукав чи людину, яка скаже "дякую" за все, до чого її не допустили?
Алла Ігорівна встала.
– Олексію, поговори з нею.
– З радістю, – сказав він і кивнув у бік кухні. – На хвилину.
* * *
На кухні він навіть двері не прикрив.
– Ти це спеціально зробила при всіх?
– А ти квартиру спеціально купив до шлюбу?
– Це мої гроші.
– А слова були наші.
– Ти мене виставила ідіотом.
– Ні. Я лише перестала грати вдячну гостю.
– Господи, Галю, нормальна жінка зраділа б.
– Нормальний чоловік не просить схвалення після завдатку.
– Ти реально не розумієш, що це виглядає, ніби твоя сім'я вирішила мене принизити?
– А коли мене посадили за ваш стіл і назвали чужу квартиру "подарунком молодим" – це як виглядало?
– Не так.
– Бо принижували не тебе.
Олексій підійшов ближче.
– Ти зараз змагаєшся. Це огидно.
– А ти зараз програєш не мені, а власній фразі про рівні умови.
– Та кому потрібна така рівність? Щоб дружина тикала чоловікові ключами в обличчя?
– Тобі подобалася нерівність. Не плутай.
Він глянув на неї так, ніби хотів щось розбити.
– Знаєш, як це називається? Коли жінка не будує сім'ю, а страхує собі відступ?
– Розсудливість.
– Ні. Недовіра.
– Недовіра починається там, де "наше" раптом виявляється "моє".
У дверях уже стояла Алла Ігорівна.
– Ви довго ще? У нас там, якщо що, весілля розвалюється.
– Воно ще й не починалося, – сказала Галя і вийшла в зал.
* * *
– Отже, – Галя взяла зі столу свій келих. – У нас тепер справді рівні умови. У кожного своє житло до шлюбу. Ніхто нікому нічого не винен.
– Не винен? – Павло Денисович глухо засміявся. – Дівчинко, сім'я – це коли не рахують, хто кому винен.
– Чомусь це завжди кажуть ті, на кого нічого не записано, – кинув Олександр Петрович.
– А ви взагалі мовчали б, – відрізала Алла Ігорівна. – Підбурили дитину.
– Дитину? – Галя повернулася до неї. – Коли треба було заїхати у квартиру без права голосу, я була доросла. Коли отримала свою – вже дитина?
– Ти просто зіпсувала чоловікові обличчя, – сказав Павло Денисович. – При людях.
– Обличчя псується не від правди, а від дзеркала, – тихо сказала Галя.
Олексій підійшов до столу, взяв коробочку з її ключами, покрутив у пальцях і поклав назад.
– Добре. Хочеш чесно? Чесно так чесно. Давай тоді одразу. Шлюбний договір. Окремі бюджети. Окремі подарунки. Окремі ризики. Без цих ваших "ми".
– Нарешті, – сказала Галя. – Оце вже чесна розмова.
– Сину, ти що таке кажеш? – обурилася Алла Ігорівна.
– А що? – він не відводив очей від Галі. – Вона ж любить конкретику.
Віктор Анатолійович повільно налив собі води.
– Розумна думка. Завтра о десятій у нотаріуса.
– Завтра? – Алла Ігорівна різко повернулася до сина. – Ти серйозно під це підпишешся?
Олексій не відповів.
Галя зняла каблучку, покрутила її між пальцями, але не поклала на стіл.
– Договір – це нормально, – сказала вона. – Тільки там буде ще один пункт.
– Який? – спитав Олексій.
Вона подивилася на його матір, потім на своїх батьків.
– Хто ще заходить у наш шлюб без стуку.
