– Галю, дивись, який вид. Центр. Паркінг. Ліфт не смердить. Що ще треба?

– Парк.

– Для кого?

– Для життя.

– Ми зараз не дітей виховуємо, а квартиру беремо.

– Ти вже взяв?

Олексій помовчав, дістав із кишені ключ.

– Завдаток учора вніс.

– Тоді навіщо мене привіз?

– Хотів, щоб ти пораділа зі мною, а не влаштовувала співбесіду стінам.

– Ага. Тобто рішення твоє, а схвалення моє.

– Це моя квартира, Галю. Не роби з цього драму.

– А подарунок кому? Тобі чи нам?

– Нам буде де жити.

– У твоєму житлі, яке ти вибрав сам.

– У свій дім я тебе і приведу. Хіба це погано?

– "Свій" – чесне слово. "Наш" ти сказав для красивого звуку.

Олексій усміхнувся.

– Зате на будинок потім збиратимемо разом. З нуля. На рівних.

– На рівних? У тебе вже є квартира.

– Не починай.

– Я ще й не починала.

* * *

– Молодці! – Алла Ігорівна першою зайшла з тортом. – От тепер можна і весілля робити по-людськи. Ми ж молодим житло закрили.

Галя повернулася до неї.

– Молодим?

– А кому? – здивувалася Алла Ігорівна. – Ви ж сім'я.

– Власник один.

– Галю, не чіпляйся до слів, – тихо кинув Олексій.

Павло Денисович розлив коньяк.

– Чоловік спочатку має стати на ноги, а тоді вже вести дружину в дім. Ми все правильно зробили.

Віктор Анатолійович повільно поставив келих.

– У свій дім – так. Просто не треба називати це подарунком двом.

– А що, не двом? – скривилася Алла Ігорівна. – Вона ж там житиме.

– То й квартиранти живуть, – усміхнулася Аліна Марківна.

За столом стало тихо.

Олексій стиснув щелепу.

– Може, без цих підколів?

Галя взяла виделку.

– Я за спокій. Розпис і вечеря в родинному колі. Без показухи. Раз уже так витратилися.

Алла Ігорівна відклала серветку.

– Тобто ми купили квартиру, а ви ще й весілля хочете зробити "аби-як"?

– Ні, – сказав Віктор Анатолійович. – Ми якраз нічого не хочемо. Просто дивно чути про "молодих", коли документи на одного.

– От почалося, – видихнув Павло Денисович. – Знайшли, що рахувати.

– Квадратні метри завжди рахують, коли доходить до прав, – спокійно сказала Галя.

Олексій різко підвівся.

– Давай сьогодні без бухгалтерії.

– Так це не я принесла слово "подарунок", – сказала Галя. – Я лише спитала, кому саме.

* * *

– Люба, а де це ми? – Олексій зупинився біля незнайомого під'їзду.

Галя натиснула код.

– На новосіллі.

– У кого?

– Зараз побачиш.

У просторій вітальні вже сиділи обидві її сім'ї. На столі – закуски, келишки, ключі в коробочці з бантом.

Алла Ігорівна завмерла на порозі.

– Що це за цирк?

Аліна Марківна сяяла.

– Не цирк. Теж подарунок до весілля.

Павло Денисович глянув на коробочку.

– Який ще подарунок?

Віктор Анатолійович кивнув на вікно.

– Три кімнати. Парк через дорогу. Садок, поліклініка, школа. Те, що хотіла Галя.

Олексій повільно перевів погляд на Галю.

– Ти жартуєш?

– Ні. Батьки давно відкладали. Вирішили не чекати.

– На кого оформлено? – різко спитала Алла Ігорівна.

– На мене, – сказала Галя. – До шлюбу. Все, як ви любите.

За столом дзенькнула виделка.

Павло Денисович пирхнув.

– Це вже тупо. Ми могли б разом вкластися в будинок, а не влаштовувати ярмарок самолюбства.

Олександр Петрович, вітчим Галі, розвів руками.

– Так ми й вирівняли старт. Син ваш – зі своєю квартирою, донька наша – зі своєю. Тепер точно з нуля. На рівних.

– Не на рівних, а напоказ, – відрізала Алла Ігорівна.

– Коли подарунок роблять двом, питають двох, – сказала Галя. – Інакше це не щедрість, а контроль у красивій коробці.

Алла Ігорівна почервоніла.

– Ти зараз серйозно? Ми для вас старались.

– Для нього, – поправила Галя.

– І для тебе теж! – підвищив голос Олексій. – Ти ж там жила б.

– "Жила б" – це не "володіла б".

– От воно що, – тихо сказав Павло Денисович. – Значить, усе зводиться до папірця.

– Коли жінка приходить у чужу квартиру, папірець раптом усім здається дрібницею, – сказала Аліна Марківна. – Дивно.

– Ой, не треба тут лекцій, – відмахнулася Алла Ігорівна. – Нормальні дівчата не влаштовують змагання з нареченим.

– Нормальним чоловікам рівність не муляє, – усміхнулася Галя.

– Рівність подобається чоловікам рівно до хвилини, поки жінці нема куди піти, – сухо кинув Віктор Анатолійович.

У кімнаті зависла тиша.

Павло Денисович гримнув долонею по столу.

– Чоловік у сім'ї має бути попереду. А не озиратися, скільки в дружини квадратів і чия машина краща.

– До речі, про машину, – солодко сказала Аліна Марківна. – Бабуся з дідусем теж вирішили не відставати. Ключі на комоді.

Олексій навіть не моргнув.

– Ще й машина?

– Ну так, – сказала Галя. – Щоб уже зовсім чесно.

– Чесно? – він засміявся коротко, без радості. – Ти не заміж збиралася. Ти рахунки відкривала.

– А ти? – спитала вона. – Ти дружину шукав чи людину, яка скаже "дякую" за все, до чого її не допустили?

Алла Ігорівна встала.

– Олексію, поговори з нею.

– З радістю, – сказав він і кивнув у бік кухні. – На хвилину.

* * *

На кухні він навіть двері не прикрив.

– Ти це спеціально зробила при всіх?

– А ти квартиру спеціально купив до шлюбу?

– Це мої гроші.

– А слова були наші.

– Ти мене виставила ідіотом.

– Ні. Я лише перестала грати вдячну гостю.

– Господи, Галю, нормальна жінка зраділа б.

– Нормальний чоловік не просить схвалення після завдатку.

– Ти реально не розумієш, що це виглядає, ніби твоя сім'я вирішила мене принизити?

– А коли мене посадили за ваш стіл і назвали чужу квартиру "подарунком молодим" – це як виглядало?

– Не так.

– Бо принижували не тебе.

Олексій підійшов ближче.

– Ти зараз змагаєшся. Це огидно.

– А ти зараз програєш не мені, а власній фразі про рівні умови.

– Та кому потрібна така рівність? Щоб дружина тикала чоловікові ключами в обличчя?

– Тобі подобалася нерівність. Не плутай.

Він глянув на неї так, ніби хотів щось розбити.

– Знаєш, як це називається? Коли жінка не будує сім'ю, а страхує собі відступ?

– Розсудливість.

– Ні. Недовіра.

– Недовіра починається там, де "наше" раптом виявляється "моє".

У дверях уже стояла Алла Ігорівна.

– Ви довго ще? У нас там, якщо що, весілля розвалюється.

– Воно ще й не починалося, – сказала Галя і вийшла в зал.

* * *

– Отже, – Галя взяла зі столу свій келих. – У нас тепер справді рівні умови. У кожного своє житло до шлюбу. Ніхто нікому нічого не винен.

– Не винен? – Павло Денисович глухо засміявся. – Дівчинко, сім'я – це коли не рахують, хто кому винен.

– Чомусь це завжди кажуть ті, на кого нічого не записано, – кинув Олександр Петрович.

– А ви взагалі мовчали б, – відрізала Алла Ігорівна. – Підбурили дитину.

– Дитину? – Галя повернулася до неї. – Коли треба було заїхати у квартиру без права голосу, я була доросла. Коли отримала свою – вже дитина?

– Ти просто зіпсувала чоловікові обличчя, – сказав Павло Денисович. – При людях.

– Обличчя псується не від правди, а від дзеркала, – тихо сказала Галя.

Олексій підійшов до столу, взяв коробочку з її ключами, покрутив у пальцях і поклав назад.

– Добре. Хочеш чесно? Чесно так чесно. Давай тоді одразу. Шлюбний договір. Окремі бюджети. Окремі подарунки. Окремі ризики. Без цих ваших "ми".

– Нарешті, – сказала Галя. – Оце вже чесна розмова.

– Сину, ти що таке кажеш? – обурилася Алла Ігорівна.

– А що? – він не відводив очей від Галі. – Вона ж любить конкретику.

Віктор Анатолійович повільно налив собі води.

– Розумна думка. Завтра о десятій у нотаріуса.

– Завтра? – Алла Ігорівна різко повернулася до сина. – Ти серйозно під це підпишешся?

Олексій не відповів.

Галя зняла каблучку, покрутила її між пальцями, але не поклала на стіл.

– Договір – це нормально, – сказала вона. – Тільки там буде ще один пункт.

– Який? – спитав Олексій.

Вона подивилася на його матір, потім на своїх батьків.

– Хто ще заходить у наш шлюб без стуку.

Valera

Популярне