– Якщо він спитає про квартиру раніше, ніж про твоє прізвище, навіть не починай.
– Дівчата, ви серйозно?
– Ми серйозно. Семен любить красивих. І бажано з ремонтом.
– Та просто скажіть, що самі не встигли.
– А ти потім не кажи, що тебе не попереджали.
Семен поставив каву їй на стіл.
– Без цукру. Ти вчора скривилась, коли пила солодку.
– Ти запам'ятав?
– Я слухаю, коли люди говорять.
– На роботі всі слухають. Ти перший чуєш.
– Бо мені цікаво.
Через тиждень він зустрічав її після роботи.
– Ти сьогодні втомлена.
– Видно?
– Видно, що тебе всі смикають. Хочеш, просто помовчу поруч?
– А ти вмієш мовчати?
– Поруч з правильною людиною – так.
Вона засміялась.
– Ти всім таке кажеш?
– Ні. Деяким я взагалі не дзвоню.
Ще через кілька днів він сидів у неї на кухні, крутив у руках ключі.
– Однокімнатна твоя?
– Моя. Батьки купили після інституту.
– Хороші в тебе батьки.
– Так.
– А якщо сім'я? В одній кімнаті тісно.
– Спочатку можна й так. Потім розширимось.
– "Ми"?
– А ти проти?
Семен усміхнувся.
– Я за комфорт. Особливо для дітей.
– То ти про дітей уже думаєш?
– Я думаю наперед. Хтось же має.
Вона дивилась на нього так, ніби це вже була відповідь на все.
Пізніше в офісі вона шепотіла подрузі:
– Він не такий, як ви казали.
– Так. Цього разу він уже дізнався метраж?
– Ти просто зла.
– А ти просто щаслива. Це різні хвороби.
За місяць Семен почав зникати.
– Ти де?
– На роботі.
– Уже дев'ята вечора.
– Відділ горить.
– Побачимось завтра?
– Мама попросила допомогти.
– У неділю?
– А мами по графіку хворіють?
Ще через день:
– Ти чому скидаєш?
– Я був на зустрічі.
– В одинадцятій вечора?
– Віро, не починай.
Коли їй сказали про Ларису, вона скривилась.
– Та перестаньте.
– Не ми її возимо. Він.
– Лариса щойно розлучилась.
– І квартиру залишила собі.
– І що?
– І нічого. Просто Семен дуже любить жінок, які вже все самі для нього вирішили.
Віра приїхала у філію без дзвінка. Побачила їх за рогом: Семен стояв близько, Лариса сміялась, його рука лежала в неї на талії.
Віра сховалась за кіоск і набрала його номер.
Семен глянув на екран і скинув.
– Хто? – спитала Лариса.
– По роботі.
– А-а. По роботі тепер ночами дзвонять?
– Якщо люди без кордонів – то так.
Лариса не прибрала його руку.
Увечері він не передзвонив.
Зранку задзвонив телефон.
– Віро, швидко до нас. І паспорт візьми.
– Мамо, що сталось?
– Приїдеш – скажу.
Мати чекала біля під'їзду.
– Поїхали.
– Куди?
– У лікарню. І не роби зараз круглих очей.
– Мамо.
– Твій дядько в палаті. Нотаріус уже їде.
– Який нотаріус?
– Такий, який не дасть його квартирі піти чужим.
– Мамо, він живий.
– Саме тому ми й їдемо зараз, а не на кладовище.
У палаті дядько лежав блідий, але говорив чітко.
– Іди сюди, Віро.
– Дядьку, може, не зараз?
– А коли? Коли моя колишня з'явиться з жалобним обличчям? Підписуй.
– На мене?
– На тебе. Сестра віддасть тобі. Їй я вірю. Тобі теж.
Мати посунула папери ближче.
– Підписуй.
– Мамо, це виглядає…
– Як? Непристойно? Непристойно – це коли люди згадують про родину тільки після смерті. Підписуй.
Віра взяла ручку.
Через кілька днів дядька не стало.
На роботі співчували так, як уміють люди в колективі.
– Тримайся.
– Дякую.
– Центр міста, кажуть?
– Дякую.
– Трикімнатна?
– Я сказала – дякую.
– Ми ж переживаємо.
– Я бачу.
Увечері біля виходу стояв Семен з букетом. Біля дверей курили двоє з бухгалтерії. Охоронець уже дивився в їхній бік.
– Кохана.
Віра зупинилась.
– Я дізнався про дядька. Мені дуже шкода. Я одразу приїхав.
Вона мовчала.
– У такі моменти важливо, щоб поряд був хтось свій.
Вона засміялась.
Семен стиснув букет міцніше.
– Що смішного?
Вона сміялась голосніше. Бухгалтерія вже не курила. Просто стояла.
– Віро, досить.
– Ні, стій… я зараз… – вона витерла очі. – Просто думаю: Лариса вже знає, що співчуття у тебе включається тільки після оцінки нерухомості, чи ти їй ще не казав?
Біля дверей хтось тихо сказав:
– Почалось.
Семен зблід.
– Не влаштовуй цирк.
– Цирк? Це ти з букетом на десятий день після спадщини.
– Ти зараз не в тому стані.
– А в якому треба бути, щоб не помічати, як ти міняєш жінок під площу?
– Досить.
– Чого? Назвемо речі своїми іменами? Однушка – "складно, але можна потерпіти". Двушка – "перспектива". Трикімнатна – "кохана, я одразу приїхав".
Семен оглянувся на людей.
– Ми не були парою.
Віра підступила ближче.
– Справді? А "ми спочатку поживемо в твоїй, а потім розширимось" – це ти кому казав? По роботі?
– Це ти сама вже все вирішила. Ти ще на другому місяці розставила мене у своїй квартирі разом з дитячим ліжечком.
– Я хоча б не ходила між кабінетами з рулеткою.
– Не роби з себе жертву.
Двері відчинились. Вийшла Лариса. Побачила всіх, Семена з букетом, Віру – і зупинилась.
– О. То це вже тут?
Віра глянула на неї.
– Дуже вчасно. Без тебе картина була неповна.
– Та невже.
– Так. У тебе ж зараз головна роль. Двокімнатна в короткій спідниці.
Охоронець кашлянув. Хтось тихо видихнув: "Ой".
Лариса зробила крок до Віри.
– А ти хто? Свята простота з ключами від трьох дверей?
– Я хоча б не віджимала квартиру через ліжко.
– Не лізь у те, чого не знаєш.
– А ти не лізь у чуже.
– Чуже? Ми з ним не присягались перед тобою.
Семен різко сказав:
– Досить обом.
Віра глянула на нього.
– О, заговорив. Скажи ще, що ти чесний.
Семен усміхнувся коротко, зло.
– Хочеш чесно? Добре. Не робіть із мене альфонса. Ви обидві вибираєте не чоловіка, а квадратні метри. Просто я це кажу вголос.
На секунду стало тихо навіть на вулиці.
Лариса фиркнула.
– Сміливий який. Мені ти казав, що зі мною "легше, бо я вже знаю, як ділити майно".
– А це неправда?
– А тобі зі мною було не легше, а вигідніше.
Віра засміялась знову, але вже без радості.
– Боже, який ти дешевий.
Семен простягнув їй букет.
– Візьми і перестань влаштовувати шоу.
Вона взяла букет. Подивилась. Віддала охоронцю.
– Поставте у воду. Може, хоч щось у ньому не збреше.
Бухгалтерія хмикнула. Семен стиснув щелепу.
– Думаєш, ти особлива? Ти просто вчасно успадкувала.
– А ти просто не встиг.
– Я знайду кращу.
– Знайди. Тільки одразу питай про техпаспорт. Не витрачай людям час.
Лариса подивилась на Віру.
– Не радій рано. Сьогодні він прийшов до тебе. Учора він стояв у мене під дверима і просив не міняти замки до вихідних.
Семен різко повернувся до неї.
– Закрий рот.
– А що? Тут же всі за чесність.
Телефон у Віри задзвонив. Вона машинально натиснула гучний зв'язок.
– Так, мамо.
Голос матері вистрілив на весь ґанок:
– Віро, ти де? Я домовилась з нотаріусом. Треба терміново вирішити з твоєю однокімнатною, поки ще ніхто на неї рота не роззявив.
