– Зараз перекину, Поліно. Не плач. Закриєш платіж – потім віддаси.
Яна поклала слухавку і відкрила банківський додаток.
Жанна сьорбнула чай.
– Знову комусь рятуєш життя?
– У них зарплату затримали.
– А кредит вони вчасно взяли? Чого тепер усі мають складатися на їхню безвідповідальність?
Яна мовчки ввела суму.
З кімнати вийшла Катя.
– Мам, ти мені кросівки казала після школи купити.
– Після зарплати, сонце.
Катя подивилася на телефон.
– А їй – зараз?
Жанна пирхнула.
– О, почалося. Діти зараз такі: якщо мама комусь допомогла – це вже трагедія.
Яна натиснула "переказати".
Жанна відкусила пиріжок.
– До речі… Мені теж тисячу до авансу.
– На що?
– На манікюр. Я ж не можу на батьківські збори з такими руками. Чоловік сказав: "Із зарплати". Наче я в нього милостиню прошу.
Катя тихо сказала:
– А мені кросівки теж, мабуть, із його зарплати чекати?
– Катю, не починай, – різко кинула Яна.
Жанна виставила долоні.
– Бачиш? Уже червонію за тебе. Дитину треба одразу ставити на місце. Інакше на голову сяде.
Яна дістала гаманець.
– Я віддам через два тижні, – швидко сказала Жанна й усміхнулась. – Ти ж у нас добра.
Катя пішла в кімнату і грюкнула дверима.
Жанна скривилася.
– От за це я й кажу: чужим ти мати Тереза, а своїм треба характер показувати.
Яна поклала перед нею купюри.
– Бери й іди вже.
– Не ображайся. Я ж правду кажу.
– Ти завжди кажеш правду, коли просиш гроші.
– А ти завжди корчиш із себе святу, коли їх даєш.
* * *
– Яно, відкрий, я на хвилинку!
Жанна вже стояла в коридорі з Оксанкою за руку.
– Забери її до себе до шостої.
– Я не можу. У мене звіт.
– А в мене перукар.
– Учора був манікюр.
– Тобі що, шкода?
Катя визирнула з кімнати з підручником.
Жанна одразу вчепилася:
– О, ідеально. Катруся ж удома. Оксанка тихенька.
– Я готуюсь, – сказала Катя.
– Та що там у твоєму сьомому класі готуватися? – Жанна відмахнулася. – Це не робота.
Яна помітила обличчя доньки.
– Катя не нянька.
– Ага? А коли мого Мишка з математикою тягнути – тоді нянька, репетитор і майже вчителька. Ти ж сама пропонувала допомогу.
– Я просила лише раз, – сказала Яна.
– І що? Добрі справи не рахують.
Катя тихо, але чітко:
– Свої кросівки теж не рахують?
Жанна посміхнулася криво.
– Бачиш? Я ж казала: розпустила. Без чоловіка важко, я розумію, але дитина не повинна так говорити з матір'ю.
Яна зблідла.
– Забери дитину і вийди.
Жанна підняла брови.
– От і вся доброта.
* * *
– Мамо, я не хочу, щоб Мишко до мене ходив щодня.
– Він не щодня.
– Чотири рази на тиждень – це не "не щодня".
– Йому важко дається математика.
– А мені легко дається бути зручною?
Яна різко зачинила холодильник.
– Катю, людям треба допомагати.
– Усім?
– По можливості.
– Тобто Поліні – гроші. Тітці Галі – город. Дядькові Сергію – Левка з садка. Жанні – Оксанку. Мишкові – домашку. А мені що?
Яна втомлено потерла лоб.
– Ти зараз говориш, як Жанна.
– Ні. Вона хоча б просить напряму.
* * *
– Обережно! – крикнула Поліна.
Гальма вереснули.
Телефон Яни випав на асфальт.
* * *
– Хто з родичів?
– Я брат, – сказав Сергій.
– Я подруга, – сказала Поліна.
– Донька?
– З тіткою буде, – тихо відповів Сергій.
Телефон Яни засвітився на тумбочці.
"Привіт. Тебе коли випишуть?"
Яна повільно надрукувала:
"Не знаю ще."
За хвилину прийшло друге:
"Ясно. Просто мені Мишка нема з ким лишити після школи."
Поліна побачила екран.
– Серйозно?
Яна заблокувала телефон.
– Не починай.
– Я й не починаю. Я закінчую.
Сергій поклав на тумбочку пакет із ліками.
– За кредит не думай. Я закрив.
– Навіщо? – Яна ледве підняла голову.
– Бо ти моя сестра.
З іншого боку ліжка тітка Галя поправила ковдру.
– Катя в мене. Суп їсть і мовчить.
– Мовчить – це погано, – прошепотіла Яна.
– А може, вперше не мусить бути дорослою, – сказала Поліна.
* * *
– Повільно, не поспішайте, – сказав реабілітолог.
Яна, тримаючись за поручень, зробила крок.
Телефон знову завібрував.
"Якщо що, я сьогодні вдома. Можеш Оксанку взяти після садка, поки я в поліку."
Яна довго дивилася на повідомлення.
Потім написала:
"Ні."
Відповідь прилетіла відразу:
"Зрозуміла. Повернулася з лікарні – і одразу характер."
* * *
– Ти вже ходиш? Супер, – сказала Жанна у дворі. – Тоді взагалі ідеально. Я на співбесіду, забереш Оксанку до шостої.
Яна сперлася на милицю.
– Ні.
– Не "ні", а "виручу". Я запізнююся.
– Я сказала ні.
Біля під'їзду стояли сусідки, діти ганяли м'яч, Гена курив осторонь.
Жанна засміялася коротко.
– Ти що, образилась, що я в лікарню не прибігла?
– Ти навіть не спитала, чи я ходжу.
– Бо мені, уяви, теж нема коли красиво страждати. У мене двоє дітей.
– У мене одна. І я теж якось знаходила час не звалювати її на чужих.
Двір притих.
Жанна примружилась.
– О, пішло-поїхало. Тепер ти будеш мірятися материнством?
– Ні. Межами.
– Межами? – Жанна підвищила голос. – Місяцями брала моїх дітей, а тепер "межі"? Це так працює? Поки тобі зручно бути хорошою – ти хороша?
Яна дістала телефон.
– Добре. Тоді поверни мої три тисячі двісті.
– Що?
– Тисяча на манікюр. Тисяча – "до авансу". Шістсот – "на садок". Шістсот – "Гена забуде, віддам завтра".
Жанна зблідла.
– Ти зараз серйозно?
– Абсолютно.
– При людях?
– А ти свої прохання теж не в шафу складала. Ти їх у мій дім носила щодня.
Гена кинув недопалок.
– Які ще три двісті?
Жанна різко повернулась до нього.
– Ти мовчи.
– Ні, почекай, – сказав Гена. – Я не зрозумів.
Жанна зробила крок до Яни.
– Знаєш, що найогидніше? Ти не добра, Яно. Ти просто купуєш чужу вдячність, бо вдома тобі ніхто не аплодує.
У дворі стало так тихо, що чутно було, як десь брязнула кватирка.
Катя вийшла з під'їзду з пакетом сміття й завмерла.
Яна ковтнула повітря.
– А ти не бідна, Жанно. Ти просто звикла робити з дітей перепустку всюди: в борги, в черги, в чужі квартири.
– Звісно. З дітьми завжди соромніше просити, правда? А без них ніхто й не дасть.
– Бо в тебе навіть прохання звучать як шантаж.
– А в тебе допомога – як вистава.
Гена перевів погляд на сина.
– Мишко, ти до Каті часто ходив?
Мишко знітився.
Жанна різко стисла йому плече.
– Не лізь до дитини.
Яна теж не стрималась:
– Ні, нехай скаже. Хто тобі домашку робив, Мишку? Мама чи Катя?
Катя стисла пакет так, що він тріснув.
– Мамо, не смій.
На асфальт висипалось яблучне лушпиння.
Сусідка з лавки прошепотіла:
– От це вже зайве…
Жанна засміялася, але очі були мокрі.
– Чуєш, Гено? Оце їхня доброта. До першого рахунку.
Гена тихо сказав:
– Ти брала гроші на манікюр, коли казала, що на садок нема?
– А ти даєш мені на щось, крім гречки? – кинула вона. – Хоч раз спробуй пожити, коли на твої руки дивляться, як на злидні.
– То винна Яна?
– А хто? Вона ж любить рятувати. Нехай рятує до кінця.
Жанна зняла з Оксанки рюкзачок і поставила його до ніг Яни.
– Сиди тут, доню. Тітка Яна у нас добра. У неї принципи тільки на словах.
– Жанно, – голос Яни зірвався, – не роби цього.
– У мене співбесіда через двадцять хвилин.
– Це твоя дитина.
– А це твоя репутація. Подивимось, що тобі дорожче.
Жанна розвернулась до хвіртки.
Катя кинулась вперед.
– Ви ненормальна?!
Жанна, не обертаючись, махнула рукою:
– Зате чесна.
Яна дістала телефон.
Оксана схопила її за куртку.
– Тьотю Яно, мама скоро?
Катя подивилась на екран у руках матері.
– Тільки не кажи, що ти знову її виручиш.
Яна натиснула виклик.
– Поліція? У мене під під'їздом залишили дитину.
