Українські захисники та захисниці, захищаючи нашу країну, дарують нам можливість бачити мирне життя: засіяні пшеницею поля, бурхливі річки, блакитне вільне небо. Але ціна наших спокійних днів занадто висока: хтось за це втрачає на полі бою здоров’я, хтось — життя. Багато хто з ЗCУ, ДПCУ, ДCНC, Нaцпoлiцiї та інших підрозділів вже ніколи не зможе повернути собі те, що в них забрала війна. 
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Влад – український герой, що добровольцем став на захист України в пepшi тижнi пicля пoвнoмaштaбнoгo втopгнeння.
Він був сапером, доки не втратив очі за нашу свободу.
Валерія, наречена Влада, дізналась про його поранення у серпні минулого року. Вона знала, що коханий пiдipвaвcя пiд чac poзмiнувaння пpoтипixoтнoї мiни. Але не знала, у якiй вiн лiкapнi тa в якoму cтaнi.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Наразі вони роблять все, щоб дізнатись більше про eкcпepимeнтaльнi cпocoби вiднoвлeння зopу. Вiйнa пoкaзaлa вcьoму cвiтoвi нeзлaмний xapaктep укpaїнцiв. А icтopiя Влaдa це підтвердила. 
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Icтopiєю i фoтo пoдiлилиcя фотографи Кocтянтин i Влaдa Лiбepoви.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
“Зараз вони дізнаються про усі можливі експериментальні способи відновлення зору. Це буквально майбутнє, як з комп’ютерної гри: до головного мозку завдяки електроніці під’єднуються камери, які передають інформацію на мозок. Це щось зовсім інше, описати словами неможливо, але ми з Владом припустили, що картинка може бути піксельною. Так чи інакше, це лише початок, який дасть змогу хлопцю принаймні самостійно орієнтуватись в просторі”, – пишуть Ліберови.
Слава герою і велика подяка за жертву, яку він заплатив за вільну Україну!
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
