– Я зібрала речі свої і сина, перевезла поки до батьків! – розповідає 30-річна Оксана. – Через два тижні звільниться моя квартира, з’їдуть орендарі, переїдемо туди … Чоловік вважає мене зрадницею! Кричить, що не зможе сам виховувати дочок, що потрібна жінка, уявляєш? Хоча ми з ним домовлялися ще до весілля: та його сім’я – тільки його справа! ..
Три роки тому батьки дуже відмовляли Оксану від шлюбу з Петром.
– Розлучений мужик з двома маленькими дітьми? Ти з глузду з’їхала! Навіщо тобі це треба? – кричала мама. – Він буде жити в тій родині, або взагалі притягне дітей до тебе. Десь на горизонті весь час буде маячити його колишня дружина – теж не чужа людина. І це я не говорю про аліменти!
Чесно кажучи, Оксана перед цим і сама довго сумнівалася, а чи варто розвивати ці відносини.
Вона – молода, симпатична, успішна, товариська, з купою захоплень і друзів. І чоловіки за нею бігали, навіть більше від Петра.
Але любов, мабуть, дійсно зла. До того ж Петро був наполегливий, домагався прихильності Оксани вельми активно, клявся, що його перша сім’я і діти – тільки його справа. В результаті відбулося весілля.
І спочатку жили дійсно добре, душа в душу. Петро був турботливим і уважним, носив молоду дружину на руках. Років через півтора після весілля у подружжя народився син, і молодий батько і тут проявив себе з найкращого боку. І купав, і гуляв з коляскою, і вставав до дитини вночі …
Всі проблеми з першою сім’єю і дітьми від того шлюбу Петро дійсно вирішував сам: платив аліменти, вітав дочок зі святами, їздив в садок на ранки і в музичну школу на концерти, не вплутуючи в усі ці справи нову дружину.
А два тижні тому все встало з ніг на голову.
Колишня дружина Петра серйозно захворіла, і дітей потрібно забирати – поки на пів року точно, а там хто знає, як піде. Ситуація складається так, що, крім Петра, забирати дівчат немає кому. Бабусі з обох сторін з різних причин допомогти нічим не можуть.
Старшій дочці Петра недавно виповнилося дванадцять, молодшій – сім з половиною, у вересні повинна піти в перший клас. Само собою зрозуміло, першокласницю доведеться всюди водити за руку, забирати зі школи, сидіти з уроками, годувати і розважати.
– Я що, мати Тереза, чи що? – злиться Оксана. – Навіщо мені це треба? У мене маленька дитина, якій два роки немає. Я не впораюся ще з двома! Так я і не збираюся з цим справлятися. Ми домовлялися, що ті діти – не моя справа!
– Ну а мені як бути? – розводить руками чоловік. – Ти сидиш в декреті. Гуляти все одно ходиш, і готуєш теж. Хіба важко посмажити пару зайвих котлет, а вдень дійти до школи у дворі, забрати дитину? Виходу іншого все одно немає!
Оксана знайшла вихід в тому, що зібрала речі і поїхала з сином до батьків.
– Хіба так можна! – ледь не плаче свекруха. – Кинула чоловіка у важкий момент! Вона не мала права так вчинити! Заміж за чоловіка з дітьми її ніхто не тягнув. Сама такого вибрала, про дітей знала заздалегідь …
Краща подруга, навпаки, Оксану підтримує.
– Правильно зробила! – каже вона. – Ті діти – тільки його справа. Нова дружина їм чужа людина, нічим не зобов’язана. Вирішувати проблему, куди тепер їх дівати, повинен батько, і не твоїм коштом!
А як вважаєте ви, Оксана – дійсно зрадниця?
