Історія села Сеньківка. Як “фестивалі дружби” трьох країн перетворилися на повномасштабну війну?

Село Сеньківка розташоване на місці перетину кордону між Україною, Росією та Білоруссю. Колись тут проводили фестивалі, які відзначали дружбу між трьома країнами, тепер же це – лінія фронту, і жителі села розповідають історії сімей, розділених війною, які живуть у страху.

Російські війська вийшли з півночі України на початку квітня, але мінометні та гранатометні обстріли Сеньківки тривають. До вторгнення у ній проживало трохи більше 200 людей. Зараз лишилися лише кілька.

Будинок Ніни Маленок розташований на узбіччі дороги, якою йшли російські війська, коли починали вторгнення в Україну – на шляху до Чернігова та Києва.

На подвір’ї будинку стирчить хвіст ракети, випущеної вранці 24 лютого – день початку війни.

“Я чула, як вона приземлилася на моєму подвір’ї. Всюди вогонь і дим. У мене згасло світло. Я зіскочила з ліжка і вибігла з дому”, – розповіла Ніна.

Наступними днями, ховаючись у підвалі, вона чула, як над головою літали літаки, їхала важка техніка та лунали вибухи.

8 березня російські тележурналісти прийшли до неї додому в супроводі російських солдатів.

“Тут знімали все, і снаряди, і все. Мені сказали, що Україна атакує сама. Потім вони відправили номери на ракеті комусь у Росію, і одразу отримали відповідь, що це їхня”, – каже жінка.

A rocket in a street in Senkivka Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Багато таких ракет розкидано по всьому селу. Експерти, які бачили зображення ракет, сказали, що вони могли нести касетні бомби, заборонені в інших частинах світу через руйнування, які вони спричиняють.

Навіть після виходу російських військ Ніна не почувається в безпеці.

“Страшно так жити, але я звикла до своєї хати, куди піду? Чую обстріли. Можу показати зі свого двору російський блокпост”, – каже вона.

Її будинок, як і інші в селі, видно з Росії. Їхні війська бачать, по чому стріляють.

Лідія Білоусова вже вдруге в житті бачить танки біля свого порогу.

Lidiya Bilousova Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Вона народилась у 1930 році й добре пам’ятає Другу світову війну та німецьких солдатів, які приходили до їхнього села.

“Наші солдати, що відступали, попередили нас, що вони прийдуть. Тож ми ховалися в окопах із сухим хлібом у мішечках. На світанку вони були на наших вулицях зі своїми кіньми та технікою, перетинали наші сади з автоматами. Але не було масових обстрілів, як зараз, – згадує вона. – Тоді я могла втекти. Тепер я стара. Більше не можу”.

“У війні немає нічого хорошого, – сказала Лідія. – Що нам лишилося після останньої війни [Другої світової]?”

Обстріли її лякають, але вона не хоче залишати дім, у якому прожила більшу частину свого життя.

Родичі та друзі по різні боки кордону тепер розділені – як ментально, так і фізично. Після 2014 року перетинати кордон людям з усіх боків стало важче. Тепер це неможливо.

Adults from left: Lidiya Bilousova, Anatoliy Bilousova and Mykhaylo Dudko Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

У Росії проживають два брати Михайла Дудка, сестра, племінники та племінниці. З сім’єю він не зустрічався багато років. Тепер він не може їх зрозуміти.

“Мені сестра розповіла, що війну розпочали ми. Але у нас не було такого наміру. Це Росія вторглася до нас. Я хочу, щоб моя родина думала головою, дивилася на ситуацію самостійно”, – каже він.

Ніна Маленок розповіла, що перестала спілкуватися зі своїм братом, який живе в Білорусі.

“Він каже, що на вас напала Америка, а ви звинувачуєте Росію. Він всього за п’ять кілометрів від кордону, і він не вірить, що відбувається насправді, – сказала вона. – Через це я хочу викреслити його зі свого життя”.

Джерело: https://www.bbc.com/

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Поділіться з друзями

SofiaP

Популярне