Коли 24 лютого стало відомо про початок повномасштабної війни, я мала надію, що до столиці окупанти точно так легко і просто не підберуться. Та коли ці негідники почали обстрілювати житлові будинки — мій Назар запанікував.
– Наталю, збирай речі, бери малого і виїжджайте до родичів на Закарпаття. Так усім спокійніше буде.
Мені, звісно, зовсім не хотілося залишати чоловіка самого, але заради безпеки дитини готова була на все.
– А як же ти? Ти ж не любиш самотність… Важко тобі буде.
– Не хвилюйся. У нас трохи поживуть батьки з сестрою. Через кілька днів будуть у Києві. Ти ж не проти?
Звісно, що я була не проти! Вони живуть в Донецьку, то мені й уявити страшно, що їм довелося пережити за час війни…
Спершу все було просто чудово. Весна на Закарпатті чарівна — все зеленіє, квітне, буяє. Ми з Андрійком і ягідок поїли, і місцевих смаколиків накуштувалися, але без коханого Назара романтика Карпат дуже швидко перестала мене зачаровувати.
Про те, як син сумував за батьком, я й говорити не буду. Дійшло до того, що він його уві сні кликати почав.
А як же інакше?! Дитина пів року тата не бачила.
Телефоную Назару і кажу:
– Любий, ми за тобою так скучили. Вже серпень на носі, а ми досі тебе не бачили. Плануємо повертатися додому.
– Ні! Не варто цього робити! Краще залишайтеся в родичів. Там точно спокійніше, ніж вдома.
Я не розуміла, чому чоловік так проти нашого повернення. Зрештою, останнім часом у Києві нічого поганого не відбувалося.
Довго думала і таки наважилася…
– Зробимо таткові сюрприз!
Взяли квитки на потяг і наступного ранку з малим вже були в Києві. Залітаємо на радощах в квартиру, де на нас чекало повне розчарування…
Як з’ясувалося, нас ніхто і не чекав.
– Назар, невже ти не радий, що ми нарешті приїхали?
– Я радий! Але треба ж було попередити нас! Як ми тепер усі тут помістимося? – буркотів чоловік.
Я запропонувала орендувати ще одну однокімнатну квартиру. Мала надію, що свекри і сестра Назара від нас нарешті переїдуть, але їх такий варіант не влаштовував.
– Ой, Наталочко, у мене вже стільки подруг з’явилося в вашому будинку, та й масажиста знайшла відмінного. Живе напроти вас. Не хочу я переїжджати нікуди.
– І я! Тільки-но з сусідом потоваришував. Разом на риболовлю їдемо в суботу.
– А я роботу неподалік знайшла! – заявила зовиця…
Я мала надію, що Назар переконає таки своїх родичів в тому, що вони повинні колись таки залишити наш дім, але він, схоже, навіть не збирався йти наперекір їхнім примхам.
– Наталочко, я тебе прошу. Тобі легше з малим буде в однушці. А я до вас приїжджатиму кожного вечора. Сама розумієш — у мене тут і гараж, і офіс, і техніка…
Що тепер робити — не знаю… Влаштувати Назару скандал і захистити своє право жити у власному домі, чи піти на компроміс заради щастя нашої сім’ї?
Редактори “Цікаво про” не поспішають роздавати поради жінці. Ситуація і справді дуже неоднозначна. Схоже, що родичі намагаються скористатися своїм непростим становищем і починають маніпулювати Назаром задля власного блага. Може, варто іще раз поговорити відверто з чоловіком і відкрити йому очі на те, що його батьки та сестра нахабно користуються його добротою? Раптом це допоможе розв’язати проблему…
Що порадите Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
