Коли померла моя мама — я думала, що нічого гіршого в моєму житті більше трапитися не може. Як же я помилялася…
Мені було всього 13, коли ми з батьком залишилися вдвох. І мені, і йому було нестерпно важко без найріднішої для нас людини.
Тато закрився від всіх — так йому було легше переживати горе. А я відчувала себе такою самотньою, що вовком хотілося вити.
Добре, що моя класна керівничка помітила, що зі мною коїться щось не дуже добре, і вирішила поговорити серйозно з батьком.
– Іване Юрійовичу, невже Ви не бачите, що вашу доньку, наче підмінили. Вона ж сама на себе не схожа.
– Не може бути! Все у нас, як і було. Мартуся добре вчиться, школу не прогулює.
– Та хіба ж у цьому річ? Коли ви востаннє відверто з нею говорили? Коли востаннє проводили з нею час?
Тоді мій тато й задумався. Покликав мене до себе того вечора і каже:
– Доню, а давай на риболовлю з’їздимо, юшки наваримо на вогнищі…
– Добре, тату, як схочеш, — сумно відповідала я, опускаючи очі до підлоги.
З того моменту він вирішив мене рятувати від відчаю і депресії. Ми проводили багато часу в компанії одне одного, їздили до міста на атракціони, в кіно, тато навчив мене кататися на ковзанах! Життя потроху налагоджувалося.
Так було лише 3 роки, а потім знову настала чорна смуга.
Батько зустрів жінку, яку зміг покохати. Думав, що після смерті мами йому це ніколи не вдасться, але Юля все змінила.
Вона з першої хвилини знайомства мені не сподобалася — холодна, зверхня і дуже гордовита. Та я тримала язика за зубами — не хотілося ображати батька, хіба він не заслужив на особисте щастя?
Відколи вона переїхала до нашого будинку — жодного разу й слова хорошого мені не сказала. Але я терпіла — іншого виходу просто не було.
Після закінчення школи вирішила вступати до столичного університету. Розуміла, що мені доведеться переїхати з рідного села до величезного міста, але батько наполягав:
– Мартусю, ти надто розумна, щоб залишатися в нашому селі… Тобі треба вчитися, здобувати фах! Зі мною все буде добре — я ж з Юлею!
Це мене якраз найбільше хвилювало. За всі ці роки я так і не навчилася довіряти мачусі.
Але таки поїхала! Вчилася на відмінно, кімнату в гуртожитку отримала. Додому навідувалася нечасто, про що дуже скоро пошкодувала.
Батько сильно захворів. Приїхала — а він лежить, не встає…
– Тату, як так?! Що сталося?
Він мене заспокоював, казав, що з ним все буде добре… Я хотіла залишитися вдома, але він був проти:
– Нічого тобі зі мною тут сидіти. Їдь, дитинко.
Не треба було його слухати! За місяць найріднішої для мене людини не стало. Я не хотіла в це вірити! Не могла залишатися довго в нашому будинку, тому одразу після похорону поїхала до тітки. З нею переживати горе було значно легше, ніж з мачухою.
Хто ж знав, що Юля виявиться такою підлою жінкою?
Лише уявіть собі — ще й тижня не минуло з моменту смерті тата, як вона вже виставила будинок на продаж.
Коли я повернулася додому, то застала тільки майстрів з ремонту і нового власника, який тикав мені в обличчя якимись документами.
– Це мій будинок! Батько його на мене записав! Де взагалі Юля?
– Юля ваша нам цей будинок і продала. У неї дарча була.
– Цього не може бути, я зараз викличу поліцію, і вони у всьому розберуться.
Чоловік, на ім’я Степан, мене трохи заспокоїв і запропонував поїхати до їхнього офісу, аби на власні очі побачити всі папери.
І справді! Юля підробила довіреність, яку нібито підписала я!
– Ось бачите! Тому до нас претензій не може бути ніяких! Тільки спробуйте поскаржитися комусь.
– Та ви шахраї! Як ви взагалі по ночах спите після таких брудних афер!
Я не витримала більше напруги і вискочила на всіх парах з кабінету. В дверях врізалася в якогось молодого чоловіка в розкішному чорному костюмі. Ледь на ногах втрималася — добре, що він мене впіймав.
– Що з вами, дівчино? – спитав незнайомець, заглянувши мені в очі.
Несподівано для себе я розревілася, як маленька дитина. Він почав мене заспокоювати:
– Розкажіть усе, що трапилося…
– В мене вкрали будинок! Ви теж так людей обманюєте? І не соромно?!
– Нікого ми не обманюємо! Зараз в усьому розберемося. Степане, в чому справа.
Після кількох годин перевірки документів мій новий знайомий Дмитро нарешті докопався до правди.
Як виявилося, нотаріуса, в якого моя мачуха “підписала” дарчу, просто не існує!
– Степане, як ти міг не перевірити?!
– Я … Я не знаю.
– Повернеш дівчині будинок — гадки не маю, як ти це зробиш, але без документів можеш на роботу не повертатися.
На щастя, свого слова Дмитро дотримав. Мій рідний дім знову належав мені, а Юлі довелося ще й солідний штраф заплатити за липовий документ.
З того часу вирішила трохи пожити в селі. До тата приходитиму на могилку, розмовляти з ним частіше буду. Та й відпочину трохи від міської метушні.
Самотніми вечорами згадувала про Дмитра — гарний хлопець, сміливий, добрий… Та мені такий не світить. Де я — а де він?
Але за кілька тижнів в мої двері хтось постукав. Я з обережністю відчиняла — боялася, якби-то мачуха в село не повернулася, але на мене чекав дуже приємний сюрприз.
Переді мною стояв Дмитро з красивим букетом білих троянд.
– Привіт… Довго я наважувався, але ходити колами не буду, скажу відверто — ти мені дуже подобаєшся. Я розумію, що я старший, але нічого зі своїми почуттями до тебе вдіяти не можу. Якщо це невзаємно, то я піду!
– Ви смажену картоплю любите?
– Так…. а що?
– Тоді проходьте! Буду Вас пригощати.
Редактори “Цікаво про” вкотре переконуються в тому, що за чорною смугою завжди йде біла, а після найтемнішої ночі завжди настають найпрекрасніші світанки. От і в житті нашої героїні все сталося саме так. Якби не підлість мачухи, не ті випробування, які випали на її долю — вона б ніколи не зустріла кохання всього свого життя. Не впадайте у відчай, коли все йде не так, як Вам хотілося б — все хороше ще попереду.
Чи сподобалася Вам ця історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
