Я закінчила інтернатуру і пішла працювати в місцеву лікарню. Потрапити туди було не легко, адже більшість працівників потрапляли туди, маючи якісь зв’язки. Тож мене одразу не злюбили. Однак я на це не дуже звертала увагу, адже думала про роботу. А її завжди було багато.
Обставини склалися так, що я подружилася з санітаркою Дариною. Хоча це важко назвати дружбою, зважаючи на її хворобу. Не можу точно сказати, але мені здається, що жінка страждала на аутизм. Вона трималася за місце в лікарні лише в пам’ять про свою матір, яка роками пропрацювала терапевтом і загинула у страшній аварії. Колектив не сприймав Дарину, але, мабуть, через свою розумову відсталість вона не помічала, що нею маніпулюють, користуються, а за спиною насміхаються.
На вигляд Дарина була високою жінкою з бездумним поглядом. Здавалося, що вона дивиться в нікуди. Обличчя біле і похмуре. Можливо, я тягнулася до неї, щоб також перейняти трохи цієї байдужості до оточуючих. Хоча до мене у неї також не було теплих почуттів. Коли я приносила їй якісь гостинці, то вона просто приймала їх як належне і ніколи не дякувала.
Одного вечора сталася дивна ситуація. Я вийшла з палати і побачила, що Дарина стоїть посеред коридору і дивиться просто на землю.
– Щось трапилося? – поцікавилася я.
– Тут з’явилися сліди, – промимрила вона.
– Які сліди? Ти ж тільки помила тут.
– Прийшов провідник. Сліди схожі на дитячі. Виходить, що добра людина померла. Якщо було б дорослі, то це теж гарний знак. Значить, що прийшли родичі. А от сліди копит – це зло..Вони навіть не відмиваються з першого разу.
– Я тебе зовсім не розумію..
– З восьмої палати сліди забрали людину.
Мені стало моторошно. Я вирішила перевірити цю палату. Справді, одна пацієнтка більше не дихала. Можливо, це збіг?
Однак одного разу нам привезли чоловіка, який розбився на мотоциклі. він був у важкому стані і надії на одужання практично не було, хоча його серце продовжувало битися. Ми провели кілька годин в операційній. Зрештою коли все закінчилося я підійшла і поглянула на лице пацієнта. Виявилося, що це мій давній знайомий, з яким ми колись навіть зустрічалися.
У нас було справжнє кохання, сповнене романтики, обіймів та ніжних поцілунків. Однак одного разу я приревнувала його до своєї подруги і влаштувала скандал. Після цього ми перестали розмовляти. Я сподівалася, що він зробить перший крок, але цього не сталося. Згодом ми роз’їхалися по різних містах і наші дороги більше не перетиналися. А зараз він помирав у мене на операційному столі… Я більше не змогла там знаходитися і вибігла на коридор. Там я побачила Дарину, яка мовчки втупилася на підлогу. Я підійшла до неї і з відчаєм промовила:
– Допоможи мені, будь ласка. Зроби так, щоб ми могли хоча б поговорити…
– Він справді тобі потрібен?
– Дуже. Благаю, допоможи.
– Якщо ти просиш, то я можу…
– Я цього ніколи не забуду!
– Поглянь, по нього прийшла дитина. З нею можна домовитися.
Дарина взяла за руку невидимку і попрямувала коридором. Вона зупинилася перед операційною, а потім пішла назад. Я мовчки спостерігала і вирішила, що мені не варто втручатися в процес.
Зрештою сталося диво і хлопець вижив. Як тільки він став на ноги, ми одружилися. Згодом у нас народилася дочка, яку ми назвали на честь Дарини. Сама жінка того дня пішла з життя. Її знайшли на ґанку лікарні і діагностували зупинку серця.
А я знаю, що вона віддала його заради іншої людини.
А ви готові пожертвувати собою заради інших людей?
