Я так люблю різдвяні свята! Коли в селі випадає лапатий сніг, ми наряджаємо свою ялинку, яка росте на подвір’ї й гірлянди миготять у вікні. Чоловік розпалює пічку, а я беру улюблену книжку і сідаю читати під тріскіт дров і горнятко запашної кави. Я з дитинства любила читати й навіть важка праця на городі не відбирала у мене сил поринути в життя героїв роману.
У нас з чоловіком був син та дочка. Вони давно переїхали в місто і кожного року приїжджали погостити на свята. Я їх люблю, але коли настає саме цей час мені хочеться втекти з хати, або вигнати їх геть. Річ у тому, що вони тільки й чекають на готовий накритий стіл, а помогти ніхто не хоче. Раніше було навпаки, напевно це міське життя їх зіпсувало.
Спочатку переїхав син. Вступав до вишу на літературознавця. Видно мої гени йому передалися. А потім і дочка. То була наша з батьком золота помічниця. З дитинства вона любила тварин і стала ветеринаром. Все знала, що кому треба і як кого лікувати. Ми з чоловіком не стали тримати дітей вдома, бо переконані, що кожен має сам знайти свою долю і жити як велить серце.
Та останній раз, коли вони приїжджали, я мало з розуму не зійшла. Вони у два голоси кожну годину:
– Мамо, дай попити. Мамо, що будемо їсти?
Після кожного “мамо” у мене сіпалося око. Двоє дорослих людей поводили себе, як маленькі діти. Посідали на дивані, витріщили очі в телефони й так цілий день. Пальцем об палець дочка не вдарила, щоб допомогти мені щось приготувати. Бо вона приїхала в “гості”, значить нічого робити не збиралася.
Чоловік сина хотів попросити допомогти йому утеплити хлів для худоби. То він замість того відмахнувся рукою і пішов гуляти з однокласниками. А коли діти поїхали, то ми тільки спокійно видихнули. Біля господарки я менше втомилася ніж від тих двох ледарів.
А вчора син знову подзвонив, що вони приїдуть на свята. Я стримувала себе не сказати, що їм не треба їхати. Але ж то все-таки мої діти. Ще до гріха мене доведуть, не витримаю і вижену на вулицю.
А як би ви зробили? А то вже немає сил!
