Війна змусила багатьох українців рятуватися від ракет і ворожих обстрілів, які знищують усе на своєму шляху. Не дивно, що море наших людей опинилося в Європейських країнах, де нам гарантують основне – безпеку і мирне небо над головою.
От і мені довелося схопити дитину, валізку з усім найнеобхіднішим і летіти стрімголов на вокзал, аби встигнути бодай на якийсь потяг до Польщі. Звідти вже нам з синочком вдалося переїхати в Нідерланди – у мене тут дядько живе, тож він і запропонував залишитися на час війни у нього.
Я погодилася – а що було робити, коли на руках маленька 5-тирічна дитина, а твоя квартира перетворилася на одне суцільне згарище.
Зізнаюся чесно, мені тут дуже самотньо, тому шукаю бодай якогось спілкування і рідного слова в соціальних мережах. Нещодавно почала переписуватися зі своєю давньою подругою. Коли я їй розповіла, де зараз знаходжуся, вона із захопленням заявила:
– Вау! Як круто! В самісіньких Нідерландах. Оце тобі пощастило, бодай світ побачиш. Гляди, там і залишишся.
Дар мови зник одразу після того, як подруга замовкла. Я не могла прийти до тями! Невже біженців і справді бачать у такому ганебному світлі?
Повірте, я мала змогу подорожувати Європою ще до війни, тому якби мріяла про Нідерланди – могла б собі дозволити бодай невеличкий тур країною. До чого тут війна?!
Коли ми їхали машиною від аеропорту до невеличкого села, в якому живе мій дядько, я навіть у вікно не дивилася. Заплющила очі і пригадувала собі обличчя коханого чоловіка, який залишився у зоні, де ведуться бої. Мене не цікавить архітектура, природа, місцевість чи нові знайомства. Тільки не зараз! Не тоді, коли мій дім зруйновано, мої друзі і рідні страждають!
Де б я не була в цей момент, якими б прекрасними не були європейські стандарти життя чи умови, в яких ми з дитиною проживаємо, єдине, чого я справді хочу усім своїм серцем – це повернутися до рідного дому. Навіть, якщо його доведеться відбудовувати по цеглинках…
Чи погоджуєтеся Ви з думкою знайомої головної героїні?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
