– Орисю, невже це ти? – серце жінки стислося в грудях. – Вітя? Минуло 40 років з того часу, як вони бачились востаннє

– Я втретє стала бабусею, – раділа Орися.

Жінка з чоловіком якраз поралися на господарстві. Роботи було багато. Це якраз збір урожаю, треба довести все до кінця. Тож як тільки вони закінчили Орися зібрала речі та поїхала до доньки, їй теж допомогти потрібно.

Чоловік Вітя обіцяв, що пригляне за домом поки Орисі не буде тиждень другий. Казав, що дзвонитиме та й сам приїжджатиме в гості до внуків.

Найменшому внучку виповнилось три місяці. Дочка Лариса мало спить та і обовязків тепер набагато більше. Старша дитина тільки до школи пішла, середня у садок і на руках немовля. Тож потрібно зранку всіх розбудити, вмити, вдіти та нагодувати. А ще чоловіку дати чистий і попрасований одяг.

Давалися в знаки всі ці турботи, Лариса була геть знесилена, тож попросила матір приїхати, гулятиме з найменшим у дворі, поки Лариса трішки подрімає.

А Орися любила своїх внуків. З уроками й віршиками допомагала. Їсти зварить і з найменшим у двір піде. Поки малеча спала бабуся читала книжку чи розглядала природу в парку.

За день другий вона помітила, що у той самий час поруч гуляє ставший чоловік з внуком. Він уважно дивився на Орисю. А потім наважився підійти:

– Орисю, невже це ти? – обережно спитав незнайомець.

– Вітю? Оце так зустріч!

Серце Орисі забилося так швидко, як тоді у молодості, коли вона вперше його побачила. Вітя був її першим і найсильнішим коханням. Та їхньому щастю не судилось довго бути. Коли батьки хлопця почули з ким він зустрічається, то не удобрили це. А потім зі якоїсь причини всією родиною переїхали зі села. Так їхні шляхи розійшлися назавжди.

– Ми ж не бачилися 40 років! – захоплено промовив Вітя. – Розкажи, як склалося твоє життя?

Того дня вони не могли наговоритися, адже за такий проміжок часу сталося безліч подій.

Наступного дня вони зустрілися у тому ж місці у той самий час і продовжили свій діалог. Здавалося, що ця розлука минула як один день. Почуття знову брали вгору.

Так минув тиждень. Орися боялася зізнатися собі, що у ній досі горить кохання до Віті, як і в нього до неї. Це було добре помітно по блиску в очах.

– Давай будемо разом? – невпевнено спитав чоловік, простягуючи квіти.

Відповіді він не отримав. Орися поклала свою руку на його і глибоко видихнула.

– Мені б дуже цього хотілося. Але надто пізно. У нас свої сім’ї, діти й внуки. Так мало статися. Але я вдячна Богу, що побачила тебе знову! – тоді настала довга пауза.

– Ти права! Напевно це не випадковість. Ми мали знову поговорити й сказати те несказане, яке крилося в душі 40 років. Дякую тобі! За все! Таких як ти я більше не зустрічав. Пробач, що зробив тобі боляче, що не боровся за нас!

–  Я давно все пробачила і відпустила, – посміхнулась Орися.

З того часу вони стали хорошими приятелями. Як і колись вони розмовляли про все на світі, коли Орися приїжджала до доньки. Вони навіть почали дружити сім’ями та влаштовували пікніки на дачі.

Здавалося, що так не буває на світі, але коли людина стає важливою та дорогою, то крізь роки вона такою і залишається.

Як вам історія? Чи мирилися ви колись з людиною після тривалої розлуки? 

Фото з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

JuliaG
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector