Тієї відпустки я чекав з нетерпінням. Я рідко скаржуся на життя чи скиглю через втому, але шалений робочий графік мене вимучив так, що я вже не мав сил навіть на власну сім’ю.
Молода дружина Оля і маленька донечка Надійка мене майже не бачать. Пообіцяв їм, що повезу на море. Їхнім радощам не було меж.
Того вечора я мав заїхати в банкомат, аби зняти трохи готівки. Я звик користуватися карткою, але за містом треба таки мати з собою паперові гроші, на випадок, якщо з терміналом буде щось не так.
Черга не рухалася вже півгодини. Я визирнув, аби поглянути, в чому справа. За банкоматом стояла старенька бабуся, яка не могла впоратися зі своєю карткою: то засуне її у віконечко не тим боком, то натисне щось не те. Дівчина, яка стояла позаду неї в черзі, намагалася їй допомогти, але літня леді виявилася надто гордою, щоб прийняти цю допомогу.
Врешті, я не витримав і прийняв рішення, що зніму гроші завтра вранці.
Я сів в машину і зрозумів, що якесь дивне відчуття не дає мені спокою відтоді, відколи я побачив ту жінку. Я все намагався зрозуміти, кого ж вона мені нагадує.
Вже вдома зрозумів, що вона викапана бабуся Марія – найрідніша для мене людина, яка виховала мене і любила найбільше у світі.
Поки Оля вихвалялася новим манікюром, показувала свій купальник, я поринув у світлі спогади дитинства… Батьки відвозили мене до бабусі на усе літо, де я щоранку наминав найсмачніші млинці зі сливовим та смородиновим варенням, їздив з дідом на риболовлю, читав в баби на колінах книжки, а коли трохи підріс дідусь брав мене із собою на горище, де ми засинали, милуючись зоряним небом.
Я виріс і геть забув про своїх старих. Востаннє з’являвся на порозі хати, коли дідо помер. Звісно, я подарував бабусі гарний телефон, дзвонив їй часто, але ніщо не може замінити людям живого спілкування.
– Денисе, Денисе, ти мене чуєш взагалі? – повернула мене до реальності Ольга.
– Так, так… Я чую. Олю, а ти варення варити вмієш?
– Що? Яке варення? Ні, а повинна? – з усмішкою на обличчі спитала дружина.
– Звісно, що так. Я думаю, що прийшов час навчитися варити моє улюблене варення. Завтра ж цим і займешся у бабусі в селі.
– Що? Ти жартуєш? Ми ж на море збиралися? Як же мій манікюр і купальник?! – ображено кричала Оля.
– Усе село їх зацінить, повір, – сміючись сказав я, а потім додав серйозно: – кохана, я не можу тобі пояснити, але ми маємо поїхати до бабусі. Я відчуваю, що мені це потрібно. Будь ласка.
Вона витерла з обличчя сльози і тільки приречено кивнула.
Наступного ранку ми вирушили в дорогу. Маленька Надійка була у захваті від пригод, які на неї чекали.
За кілька годин я нарешті побачив її…. Мою бабусю. Вона була шокована. Кинулася нас всіх обіймати, не могла стримати сліз. Як і я, хоч з усіх сил намагався цього не виказувати.
Після тієї зустрічі почалися 2 найкращі тижні мого життя за останні кілька місяців, навіть років.
Щоранку нас будив запах молочних млинців, у ванній вже чекали накрохмалені ідеально чисті рушники, а на подвір’ї застелена м’яким килимком лавка – для моєї коханої, аби вона могла засмагати.
Про Надійку я взагалі мовчу. Бабуся брала її за маленьку ручку, вела в магазин і купувала їй усе, що тільки та забажала.
Я теж без діла не сидів – переробив усю чоловічу роботу в хаті, то бабуся мені так дякувала, ніби я їй небо до ніг прихилив.
Швидко збігли ті 2 тижні. Розставатися було дуже тяжко. І не лише мені. Найбільше плакала, мабуть, моя Оля. За цей час вона дуже прив’язалася до моєї бабуні. Вони стали справжніми подругами.
Я пообіцяв, що наступного разу ми обов’язково приїдемо бодай на вихідні.
Годі й описати словами, як складно було після такої приємної пригоди знову повертатися до роботи. 5 днів в офісі тягнулися цілу вічність. Все, чого я хотів у суботу – це виспатися. Але на мене чекав сюрприз…
Я прокинувся від неймовірного запаху молочних млинців, а ще з кухні доносився аромат свіжого смородинового варення.
Уявіть собі моє здивування, коли я побачив біля плити свою кохану дружину, яка взагалі не любить куховарити.
– Чого застиг? Давай швиденько за стіл. Я тут приготувала твій улюблений сніданок. Крапля в краплю, як бабуся навчила.
Я підійшов до Олі і поцілував її, а потім прошепотів:
– Дякую тобі….
– За що?
– За млинці, за розуміння і взагалі… за все.
Я розчинився в обіймах коханої людини і дякував Богу за все те, що маю.
За ким з рідних людей сумуєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
