Олена народила Іванка одна. Його тато був одружений і визнавати дитину не хотів. Розлючені були і її батьки. Як так, всього вісімнадцять років і вагітна, ще й без чоловіка. Що люди скажуть? Та коли дитина з’явилася на світ бабуся Катерина почала допомагати, шкода їй було онучка. Олена ж була молода, вдома сидіти не хотіла, все пропадала з друзями по дискотеках.
– Оленко, в тебе ж синочок малесенький! Побудь з ним, він сумує.
– Побуду зранку. Ти що не розумієш, що мені треба життя влаштовувати, чоловіка шукати.
Знайти хлопця, який візьме її з дитиною, в маленькому місті, де всі одне одного знали, було складно. Тоді подруга вмовила Олену зареєструватися на сайті знайомств і почати спілкуватися з іноземцями. Так вона познайомилась з Джовані, і коли Іванкові виповнилось три роки, заявила:
– Мамо, я їду в Італію до Джовані. Він мене кохає, гроші в нього є. Але я йому не сказала, що маю сина, щоб не злякати. Так що Івасик залишиться з вами, а згодом я все владнаю і його заберу.
– Ти що, доню! Ти ж того Джовані не знаєш. А якщо він злочинець якийсь чи сутенер? Знаєш, як часто наших дівчат так заманюють і продають в рабство?
– Ні, я все вирішила!
Олена стояла на своєму і вже за тиждень зателефонувала і повідомила, що все добре. Джовані хороший, але дещо старший, ніж казав. Перший час дівчина дзвонила раз на тиждень, згодом раз на місяць, а тоді майже зовсім не з’являлася.
Минув рік, другий. Іванко маму пам’ятав і дуже чекав. Як бабуся не старалася замінити йому найріднішу – не виходило.
– Лишень мама б повернулася! Я все буду робити, слухняним стану!, – хлопчик все думав, що завинив, тому мати покинула його.
Іванкові сповнилося вісім, останні два роки Олена зовсім не дзвонила. Катерина вже втратила останню надію та все ж розповідала дитині, що його мати просто важко працює і не має зовсім часу. За всі ці роки дочка не вислала ні копійки на дитину. Лишень два рази на початку передавала клунки зі смаколиками. Та одного літнього дня у двері постукали:
– Хто там? – спитав чемний Івасик.
– Це твоя мама.
Іванко не міг поворухнутися. Вибігла бабуся і відчинила. Олена дуже змінилася, стояла, така вся гарна, в дорогому одязі. Вона зайшла в дім та обійняла хлопчика. Він не знав, як реагувати. Далі всі сіли за стіл.
– Я приїхала на три дні, мушу повертатися. В мене все добре, я маю чоловіка і дворічну доньку.
– Чому ти не дзвонила? Невже не хотіла знати, як твій син?
– Я мусила влаштуватися. А чоловікові не сказала, що маю Іванка. Зараз я хочу його забрати.
– Я нікуди не поїду! – перебив хлопчик і розплакався.
Далі вони довго говорили. Катерина не знала, як бути, адже Олена була матір’ю і мала право його забрати. Та він там житиме, наче чужий. Чи добре йому буде? Чи доглядатиме вона його? А раптом зовсім не змінилася?
