– Любо, зайди на хвилину.
Вона спинилася в дверях кабінету. Ігор Костянтинович уже обійшов стіл і прикрив двері долонею.
– Ближче, не вкушу, – сказав він і блиснув мокрими губами.
Люба відступила.
– Якщо по роботі, говоріть звідти.
Він не скривився. Витяг із шухляди конверт, кинув на стіл, штовхнув до краю.
– Ти дівчина розумна. З такими я люблю домовлятися.
Вона не сіла.
– А якщо ні? – спитала Люба.
Його усмішка стала тоншою.
– Тоді тобі тут стане важко.
Вона вийшла так різко, що ледь не врізалась у тітку Валю в коридорі.
– Знову кликав? – тихо спитала та.
Люба кивнула.
У кухоньці тітка Валя зачинила двері, поставила чай перед нею.
– Не ти перша.
– У нього це давно?
– У нього це замість хобі.
Люба підняла очі.
– Чому ніхто його не зупинить?
Тітка Валя пирхнула.
– Бо всі тут бояться не того. Думають, агентство його. А він просто чоловік власниці.
– Власниці?
– Ірини Василівни.
Того ж дня він підловив Любу біля ксерокса. Висмикнув папку з її рук, ковзнув долонею по спині.
– Не крути носом. Я не хлопчик, щоб довго за тобою бігати.
Люба рвонула папку назад.
– То й не бігайте.
Він нахилився впритул.
– Я зроблю так, що тебе сюди не візьмуть навіть прибиральницею.
Наступного ранку він кинув її на порожній показ квартири. Після обіду завалив чужими звітами. Під вечір зняв з угоди, яку вона вела тиждень.
– Учись, – кинув він. – Досвід дорогий.
Люба сиділа в їдальні над холодною кавою, коли тітка Валя сіла навпроти і поклала на стіл телефон.
– Досить.
– Що досить?
– Досить йому тут лазити по людях.
Люба глянула на телефон, потім на неї.
– Ви що пропонуєте?
– Не смикайся одразу, коли полізе. Нехай договорить. Раз у житті – до кінця.
Люба стиснула щелепи.
– А якщо не вийде?
– Тоді підеш. Але не з порожніми руками.
Через день під кінець зміни з кабінету долинуло:
– Любочко, зайди. Треба обговорити твоє майбутнє.
Телефон уже лежав у кишені жакета. Камера дивилася крізь ледь розстебнуту складку тканини.
Ігор Костянтинович стояв біля вікна з келихом мінералки.
– Я довго був терплячий, – сказав він. – Але не люблю, коли мене ігнорують.
Люба мовчала.
– Ти сюди прийшла без досвіду, без зв'язків. Я дав тобі місце. Ти мені – трохи теплоти. Все чесно.
Він підійшов ближче.
– Сьогодні повечеряємо. Потім стане простіше. І тобі, і мені.
Вона не ворухнулася.
Тоді він поклав долоню їй на лікоть.
– А якщо далі корчитимеш святу, вилетиш за один день. Без премії, без рекомендацій. З таким шлейфом, що тебе жодна контора не візьме.
Люба різко висмикнула руку.
– Заберіть лапи.
Він уперся в неї очима.
– Ти не в тому становищі, щоб так зі мною говорити.
– Це ви не в тому.
Він хмикнув.
– Та невже?
Люба дістала телефон, натиснула паузу, підняла екран йому в лице.
– Тут усе. І про теплоту. І про шлейф. І про вечерю, за яку ви звикли брати тілом.
Його лице сіпнулося.
– Ти що, хвора? Видали негайно.
– А то що?
Він рвонувся до телефону. Люба вже відчинила двері.
– Любо! – гаркнув він. – Ти у нас більше не працюєш!
Відділ підняв голови.
Люба обернулася.
– Слинки витріть, Ігорю Костянтиновичу. А то знову на документи накапають.
І вийшла під мертву тишу.
На сходах її перехопила тітка Валя.
– Є?
Люба мовчки показала екран.
Тітка Валя взяла телефон двома пальцями й пішла назад. Люба вийшла на вулицю, сіла на лавку біля входу. У вікнах агенції спалахувало світло.
За десять хвилин прийшло коротке: "Надіслано".
Ще за хвилину: "Завтра о 9:00 будьте на місці".
Наступного ранку Ігор Костянтинович з'явився раніше за всіх. У кабінеті власниці двері грюкали пів години. Потім прорвало.
– Це провокація! Вона сама крутилася!
– Замовкни, – різонув голос Ірини Василівни.
Ще мить – і двері розлетілися вбік. Ігор Костянтинович вилетів у приймальню червоний, з розстебнутим коміром.
– Де вона? Де ця тварюка?
Люба стояла біля стола з папкою в руках.
Ірина Василівна вийшла слідом і жбурнула йому під ноги зв'язку ключів.
– За речами поїдеш о шостій. Я буду там. Сам у квартиру ти більше не зайдеш.
В офісі стало тихо. Навіть принтер замовк.
– Іро, ти через це відео?.. – прохрипів він.
– Ні. Через те, що ти вже не ховаєшся.
Він озирнувся на людей. Шукав хоч одне лице на своєму боці. Ніхто не зрушив.
– Я тут працював десять років. І через якусь…
– Через тебе, – відрізала Ірина Василівна. – У бухгалтерію. Розрахунок без премії.
Він повернув голову до Люби так, ніби зараз кинеться.
– Ти ще пошкодуєш.
Люба не кліпнула.
– Це ви вже почали.
Він пішов коридором і, минаючи стіну, зірвав своє фото з корпоративу. Рамка вдарилась об кут і тріснула. Ніхто не нахилився.
До обіду по офісу вже ходило слово "розлучення". До вечора йому відрізали доступи. На дверях кабінету змінили код.
Люба сиділа за столом, коли тітка Валя поставила перед нею чисту чашку.
– Ну от. Відчепився.
Люба глянула на скло переговорної. За ним Ірина Василівна мовчки підписувала папери, не знімаючи обручки.
– Ні, – сказала Люба. – Не відчепився. Просто поліз не туди.
Увечері прибиральниця винесла до смітника коробку з його речами. Зверху лежали дорога ручка, краватка і рамка з тріснутим фото.
Ніхто не взяв навіть ручку.
А ключі так і лежали на столі в Ірини Василівни. Без дому. Без чоловіка. Без права повернутися.
