– Є люди, яким жити б не треба.
– Це як?
– Вони живуть не свою долю. Вони повинні були померти, але живуть. Ось дивись, йшла я якось додому і біля смітників побачила і почула крихітне кошеня. У нього тільки очі відкрилися, а якась сволота його викинула. Він так кричав … а у мене кішка якраз народила, я і подумала, що вона кошеня вигодує. Але ні! Не прийняла його Мурка. Мені довелося кошеня носити в нагрудній кишені, годувати з піпетки, ледве-ледве його витягла …
Жінка замовкла, згадуючи ті дні, коли все її життя крутилося навколо крихітного кошеня. Дівчина, що сидить навпроти, кашлянула.
– Так, виріс він в красеня кота і ти думаєш, він був мені вдячний за врятоване життя? Абсолютно навпаки. Він виріс відлюдником, неласкавим звіром, його неможливо було погладити, він сичав і дряпався. Йому було близько року, коли він захворів. Не їв, рвав постійно, але як тільки я приходила з роботи і збиралася його везти до ветеринара, він йшов, приходив пізно вночі, а вранці йшов знову. Я думала, раз бігає, йому не так вже й погано, наїдався якоїсь погані, трави пожує, так одужає. А він прийшов, коли вже зовсім справи кепські були. Я його звозила на вет станцію, але пізно. Не врятували. Як я за ним побивалася, не передати словами. Він душу мою забрав з собою. І віддав не скоро і не всю, шматочок так і залишився в лісі, де я його закопала.
Жінка замовкла і витерла очі. Дівчина остовпіла. Їй говорили, що Євдокія Михайлівна – баба – кремінь, взагалі без емоцій і нервів, не любить нікого, а терплять її тільки тому, що фахівець вона незамінний. Її до кого тільки не викликали, вени, здавалося, їй прямо під голку стрибали, не встигнеш оком моргнути, а вона вже систему поставила і пішла до наступного хворого. Наталі сказали уважно дивитися, вчитися, спостерігати, так мовчати, тому що Євдокія, якщо що, змішає з чим хочеш і на смітник викине.
– Розклеїлася я щось з тобою. Якщо хоч слівце комусь скажеш, розповім, як ти з хірургом в процедурній оіймаєшся.
– Не було ж цього! – у Наталі затремтіли губи і серце забилося від такої мерзенності.
– ЧНе було. А я розповім і мені повірять, зрозуміла?
Євдокія сама не зрозуміла, чому її понесло в такі одкровення. Напевно, сил вже не залишилося все в собі тримати. А тут дівчина – молоденька, наївна, співпереживає всією душею, ось і захотілося поплакатися.
– Ви говорили про людей, яким жити не судилося, – Наталя, ще не оговтавшись від загрози, вирішила все-таки дослухати. Євдокія цікаво розповідала.
– Так, так ось тому коту доля була – здохнути в смітнику, але щось пішло не так і я його вртувала, він сам на мене і злився тому, я все життя, тобто смерть йому зіпсувала. Він тому й не приходив лікуватися, та й у мене Господь мізки забрав, не здогадалася йому антибіотик, та вітаміни дати. Помер-то він все одно, але кудись там запізнився майже на рік. Так і з людьми. Іноді долі плутаються і вони живуть життям іншого, а їм би померти треба.
– А як вони плутаються?
– Ти в реанімації ще не чергувала?
– Ні.
– Ось там тіла окремо, а душі окремо. Душі різне все бачать, потім, коли повертаються, таке розповідають, волосся дибки. Вони потім і в свідомості можуть бачити те, що не належить, я пішла звідти саме через це, не витримала. Пацієнти і з мертвими, бувало, говорили і смерть мені показували і говорили, хто помре наступний.
Євдокія налила собі ще вина. Це було суворо заборонено і вона ніколи в житті не пила спиртне на роботі. А сьогодні все було дивно і незвично: і її безсоромне вивертання душі перед новенькою мед сестричкою, та й взагалі ці спогади, які вона заховала глибоко, в самий край душі, куди і не заглядала ніколи. Там зберігалися смерті батьків і Олексій, розлучення, смерть Муріка і всякі дрібниці на зразок зради, самотності і туги. В той куточок свого серця вона не заглядала так давно, що там все заросло павутиною і пилом і вона згадувала Муріка насилу, доклавши певних зусиль, навіть не вірячи зараз, що це все сталося тоді з нею, що вона приходила на роботу з опухлим від крику і сліз обличчям і брехала про алергію, а сама щодня їздила на могилу кота і вила там, як божевільна.
«Так, що це зі мною?» – вона ковтнула огидно-солодке пійло. «Чому ніхто мед сестрі не дарує горілку? Чому думають, що раз баба, значить все нудотно солодке?» У неї навіть була спокуса розбавити вино спиртом, але вчасно одумалася. Ніч, швидше за все, буде тихою, а вранці все відділення капати. Дівчинці вона нічого не довірить, все доведеться самій.
– Євдокія Михайлівна, а як ви вени знаходите? – Наталя, маленька чутлива пташина, боязка, але розуміє більше, ніж сама підозрювала, вирішила змінити тему розмови.
– Це, дорога моя, практика, знання і чуття. Коли попрацюєш як я, ти теж їх з закритими очима знайдеш, – Євдокія говорила начебто всерйоз, а сама думала, що якщо вона зізнається Наташці, що людські руки вона нібито бачить наскрізь, але та не повірить, а й даремно, адже саме тому жодна венка від неї не може втекти.
– Все, вистачить на сьогодні одкровень, – Євдокія вилила залишки вина в раковину, порожню пляшку сховала в сумку, боронь Боже, якщо її вранці хто побачить, сорому не оберешся. Вони спокійно поспали до самого ранку, а потім, як завжди – крапельниці, призначення, перезмінка. Пацієнти Євдокію любили. Воно-то звісно краще, коли тебе і назвуть ласкаво і пошкодують і поговорять, від неї цього не дочекаєшся, зате голки миттєво встромляли в боягузливі вени, уколи кололися блискавично, халати, та штани довше поправляли і Євдокія літала по відділенню, як ангел … Ні, ангели так не лаються і не бурчать … і не як фея … Ні з ким її не можна порівняти. Просто все в її руках йде на лад.
Весь ранок Євдокія заганяла в той самий таємний куточок свідомості думку: навіщо вона так душу перед дівчиськом вивертала. Що це на неї найшло. Наталя, якій було довірено розносити таблетки і прибирати штативи крапельниць в процедурну, теж не могла звільнитися від якоїсь думки і ходила понура і задумлива.
Вони вийшли з лікарні разом. Літня мед сестра – самотня, цинічна, чого тільки не побачила на своєму віку і молоденька дівчинка – новенька, у якої все було попереду. Ця ніч зв’язала їх незрозумілою таємницею і дивним знанням. Вони зніяковіло попрощалися і пішли в різні боки. Їх свербить одна й та сама думка: а чи свою долю вони проживають?
Втім, Наталя незабаром перестала про це думати. Вдома на неї чекала мама, гарячий сніданок, затишок, любов і ціле життя.
А Євдокія прийшла в свою маленьку, вилизану до скрипу квартиру, лягла на ліжко і завила. Як тоді, коли поховала Муріка.
* * *
– Як же його шкода, – Наталя плакала, сидячи в процедурній. Вона сама не розуміла, чому ноги її принесли саме сюди, до Євдокії Михайлівни.
– Третій інсульт важко, майже неможливо пережити. А ти якщо за кожним побиватися будеш, лізь відразу в петлю. Швидше буде, все одно загнешся, – від Євдокії, як завжди, доброго слова було не дочекатися. Та й не було коли їй.
– Він так переживав, у нього кіт і кішка, кіт – білий, а кішка – чорна, уявляєте? І родичів немає.
– Раз квартира у нього була, родичі миттю з’являться.
– А коти?
– А що коти? Забере хтось.
– А може ви їх візьмете?
– Ти здуріла, мила? Якщо ми всіх кішок, та собак померлих в лікарні людей собі залишати будемо, притулок треба буде будувати.
– Ви подивіться, які вони гарні, він мені фотографію скинув, – Наталя простягнула телефон Євдокії. Та взяла його і майже відразу впустила. Добре він впав на кушетку поряд з дівчиною.
– Вибач, щось руки затремтіли. Покажи ще раз.
З екрану на неї дивився її Мурік. Той самий, так невдало нею врятований. Дорослий і красивий.
– Це ваша душа, – прошепотіла Наталя.
– Що?
– Ви сказали, що частину душі Мурік забрав з собою. Він вам її повертає.
– Я тобі казала, щоб ти мовчала? – Євдокія люто майже засичала на Наталю, – йди звідси! Щоб я тебе тут більше не бачила!
Залишок дня вона гризла і картала себе за одкровення. «Стара дура! Знайшла з ким розмовляти!» А ввечері зайшла в реанімацію і дізналася адресу померлого від третього інсульту самотнього чоловіка.
* * *
– Баба Дуня, чому у тебе таке дивне ім’я?
– Чому це дивне? Гарне ім’я, а якщо ти ще раз Муріку даси ковбасу, я тебе в кут поставлю.
– Не поставиш!
– Посперечаємося?
Євдокія прищулилася і грізно подивилася на підопічного. Той радісно розсміявся. Баба Дуня тільки погрожувала. Це його завжди веселило. Вона така похмура і серйозна йшла на кухню і приносила йому що-небудь смачненьке. А перепадало навпаки, від усміхненої і веселої мами. Раніше він дурним був і розповідав, за що його баба Дуня лаяла і погрожувала в кут поставити, але потім передумувала. А мама лаялася ще більше і плескала по попі. Не боляче, але соромно було. Він уже великий, а його ось так, по попі … він навіть один раз татові поскаржився, але це було зовсім даремно. Від тата влетіло ще більше.
– Давай, голубчику, збирайся, мама скоро за тобою приїде, – баба Дуня багатозначно подивилася на розкидані іграшки і пішла мити посуд. Мурік і Лелька побігли за нею. Вони любили сидіти на столі, на спеціальному покривалі і дивитися, як господиня «грає» з водою.
А Макс ліниво збирав іграшки, знаючи, що якщо мама буде поспішати, то вона сама швиденько заховає їх в сумку, тому можна особливо і не старатися і набагато цікавіше поговорити з бабою.
– Баба Дуня, а це правда, що ти нам нерідна?
– Правда, звичайно! У тебе скільки бабусь?
Макс задумався. Баба Дуня – раз, баба Катя – два, баба Іра – три.
– Три?
– Правильно, дві – рідні, мами твоїх мами і тата, а я нерідна, я з твоєю мамою колись працювала, зараз на пенсії, тому мамі і допомагаю, а дві інші бабусі ще працюють.
– А чому ти нам допомагаєш?
– Тому що ми з твоєю мамою – найкращі друзі.
– А чому?
Євдокія зітхнула. Хлопчисько весь в матір, цікавий і настирливий, питання може з ранку до ночі задавати.
– А тому, – вона витерла руки, ласкаво погладила хлопчика по голові, не втрималася і поцілувала у верхівку, – а тому, що колись твоя мама допомогла мені знайти дуже важливу річ. І це секрет! – вона строго подивилася на Макса, який вже відкрив рот для очевидного питання і приклала пальця до губ. – А тепер іди і все-таки збери іграшки.
Макс неохоче побрів назад в кімнату, а Євдокія включила воду, подивилася на Муріка і тихо сказала:
– Наталя мені душу знайшла. Мою, заблукавшу. Правда, Мурік?
Кіт замурчав і застрибнув їй на плече.
Вам сподобалася ця історія?
