– Є люди, яким жити б не треба.
– Це як?
– Вони живуть не свою долю. Вони повинні були померти, але живуть. Ось дивись, йшла я якось додому і біля смітників побачила і почула крихітне кошеня. У нього тільки очі відкрилися, а якась сволота його викинула. Він так кричав … а у мене кішка якраз народила, я і подумала, що вона кошеня вигодує. Але ні! Не прийняла його Мурка. Мені довелося кошеня носити в нагрудній кишені, годувати з піпетки, ледве-ледве його витягла …
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Жінка замовкла, згадуючи ті дні, коли все її життя крутилося навколо крихітного кошеня. Дівчина, що сидить навпроти, кашлянула.
– Так, виріс він в красеня кота і ти думаєш, він був мені вдячний за врятоване життя? Абсолютно навпаки. Він виріс відлюдником, неласкавим звіром, його неможливо було погладити, він сичав і дряпався. Йому було близько року, коли він захворів. Не їв, рвав постійно, але як тільки я приходила з роботи і збиралася його везти до ветеринара, він йшов, приходив пізно вночі, а вранці йшов знову. Я думала, раз бігає, йому не так вже й погано, наїдався якоїсь погані, трави пожує, так одужає. А він прийшов, коли вже зовсім справи кепські були. Я його звозила на вет станцію, але пізно. Не врятували. Як я за ним побивалася, не передати словами. Він душу мою забрав з собою. І віддав не скоро і не всю, шматочок так і залишився в лісі, де я його закопала.
Жінка замовкла і витерла очі. Дівчина остовпіла. Їй говорили, що Євдокія Михайлівна – баба – кремінь, взагалі без емоцій і нервів, не любить нікого, а терплять її тільки тому, що фахівець вона незамінний. Її до кого тільки не викликали, вени, здавалося, їй прямо під голку стрибали, не встигнеш оком моргнути, а вона вже систему поставила і пішла до наступного хворого. Наталі сказали уважно дивитися, вчитися, спостерігати, так мовчати, тому що Євдокія, якщо що, змішає з чим хочеш і на смітник викине.
– Розклеїлася я щось з тобою. Якщо хоч слівце комусь скажеш, розповім, як ти з хірургом в процедурній оіймаєшся.
– Не було ж цього! – у Наталі затремтіли губи і серце забилося від такої мерзенності.
– ЧНе було. А я розповім і мені повірять, зрозуміла?
Євдокія сама не зрозуміла, чому її понесло в такі одкровення. Напевно, сил вже не залишилося все в собі тримати. А тут дівчина – молоденька, наївна, співпереживає всією душею, ось і захотілося поплакатися.
– Ви говорили про людей, яким жити не судилося, – Наталя, ще не оговтавшись від загрози, вирішила все-таки дослухати. Євдокія цікаво розповідала.
– Так, так ось тому коту доля була – здохнути в смітнику, але щось пішло не так і я його вртувала, він сам на мене і злився тому, я все життя, тобто смерть йому зіпсувала. Він тому й не приходив лікуватися, та й у мене Господь мізки забрав, не здогадалася йому антибіотик, та вітаміни дати. Помер-то він все одно, але кудись там запізнився майже на рік. Так і з людьми. Іноді долі плутаються і вони живуть життям іншого, а їм би померти треба.
– А як вони плутаються?
– Ти в реанімації ще не чергувала?
– Ні.
– Ось там тіла окремо, а душі окремо. Душі різне все бачать, потім, коли повертаються, таке розповідають, волосся дибки. Вони потім і в свідомості можуть бачити те, що не належить, я пішла звідти саме через це, не витримала. Пацієнти і з мертвими, бувало, говорили і смерть мені показували і говорили, хто помре наступний.
Євдокія налила собі ще вина. Це було суворо заборонено і вона ніколи в житті не пила спиртне на роботі. А сьогодні все було дивно і незвично: і її безсоромне вивертання душі перед новенькою мед сестричкою, та й взагалі ці спогади, які вона заховала глибоко, в самий край душі, куди і не заглядала ніколи. Там зберігалися смерті батьків і Олексій, розлучення, смерть Муріка і всякі дрібниці на зразок зради, самотності і туги. В той куточок свого серця вона не заглядала так давно, що там все заросло павутиною і пилом і вона згадувала Муріка насилу, доклавши певних зусиль, навіть не вірячи зараз, що це все сталося тоді з нею, що вона приходила на роботу з опухлим від крику і сліз обличчям і брехала про алергію, а сама щодня їздила на могилу кота і вила там, як божевільна.
«Так, що це зі мною?» – вона ковтнула огидно-солодке пійло. «Чому ніхто мед сестрі не дарує горілку? Чому думають, що раз баба, значить все нудотно солодке?» У неї навіть була спокуса розбавити вино спиртом, але вчасно одумалася. Ніч, швидше за все, буде тихою, а вранці все відділення капати. Дівчинці вона нічого не довірить, все доведеться самій.
– Євдокія Михайлівна, а як ви вени знаходите? – Наталя, маленька чутлива пташина, боязка, але розуміє більше, ніж сама підозрювала, вирішила змінити тему розмови.
– Це, дорога моя, практика, знання і чуття. Коли попрацюєш як я, ти теж їх з закритими очима знайдеш, – Євдокія говорила начебто всерйоз, а сама думала, що якщо вона зізнається Наташці, що людські руки вона нібито бачить наскрізь, але та не повірить, а й даремно, адже саме тому жодна венка від неї не може втекти.
– Все, вистачить на сьогодні одкровень, – Євдокія вилила залишки вина в раковину, порожню пляшку сховала в сумку, боронь Боже, якщо її вранці хто побачить, сорому не оберешся. Вони спокійно поспали до самого ранку, а потім, як завжди – крапельниці, призначення, перезмінка. Пацієнти Євдокію любили. Воно-то звісно краще, коли тебе і назвуть ласкаво і пошкодують і поговорять, від неї цього не дочекаєшся, зате голки миттєво встромляли в боягузливі вени, уколи кололися блискавично, халати, та штани довше поправляли і Євдокія літала по відділенню, як ангел … Ні, ангели так не лаються і не бурчать … і не як фея … Ні з ким її не можна порівняти. Просто все в її руках йде на лад.
Весь ранок Євдокія заганяла в той самий таємний куточок свідомості думку: навіщо вона так душу перед дівчиськом вивертала. Що це на неї найшло. Наталя, якій було довірено розносити таблетки і прибирати штативи крапельниць в процедурну, теж не могла звільнитися від якоїсь думки і ходила понура і задумлива.
Вони вийшли з лікарні разом. Літня мед сестра – самотня, цинічна, чого тільки не побачила на своєму віку і молоденька дівчинка – новенька, у якої все було попереду. Ця ніч зв’язала їх незрозумілою таємницею і дивним знанням. Вони зніяковіло попрощалися і пішли в різні боки. Їх свербить одна й та сама думка: а чи свою долю вони проживають?
Втім, Наталя незабаром перестала про це думати. Вдома на неї чекала мама, гарячий сніданок, затишок, любов і ціле життя.
А Євдокія прийшла в свою маленьку, вилизану до скрипу квартиру, лягла на ліжко і завила. Як тоді, коли поховала Муріка.
* * *
– Як же його шкода, – Наталя плакала, сидячи в процедурній. Вона сама не розуміла, чому ноги її принесли саме сюди, до Євдокії Михайлівни.
– Третій інсульт важко, майже неможливо пережити. А ти якщо за кожним побиватися будеш, лізь відразу в петлю. Швидше буде, все одно загнешся, – від Євдокії, як завжди, доброго слова було не дочекатися. Та й не було коли їй.
– Він так переживав, у нього кіт і кішка, кіт – білий, а кішка – чорна, уявляєте? І родичів немає.
– Раз квартира у нього була, родичі миттю з’являться.
– А коти?
– А що коти? Забере хтось.
– А може ви їх візьмете?
– Ти здуріла, мила? Якщо ми всіх кішок, та собак померлих в лікарні людей собі залишати будемо, притулок треба буде будувати.
– Ви подивіться, які вони гарні, він мені фотографію скинув, – Наталя простягнула телефон Євдокії. Та взяла його і майже відразу впустила. Добре він впав на кушетку поряд з дівчиною.
– Вибач, щось руки затремтіли. Покажи ще раз.
З екрану на неї дивився її Мурік. Той самий, так невдало нею врятований. Дорослий і красивий.
– Це ваша душа, – прошепотіла Наталя.
– Що?
– Ви сказали, що частину душі Мурік забрав з собою. Він вам її повертає.
– Я тобі казала, щоб ти мовчала? – Євдокія люто майже засичала на Наталю, – йди звідси! Щоб я тебе тут більше не бачила!
Залишок дня вона гризла і картала себе за одкровення. «Стара дура! Знайшла з ким розмовляти!» А ввечері зайшла в реанімацію і дізналася адресу померлого від третього інсульту самотнього чоловіка.
* * *
– Баба Дуня, чому у тебе таке дивне ім’я?
– Чому це дивне? Гарне ім’я, а якщо ти ще раз Муріку даси ковбасу, я тебе в кут поставлю.
– Не поставиш!
– Посперечаємося?
Євдокія прищулилася і грізно подивилася на підопічного. Той радісно розсміявся. Баба Дуня тільки погрожувала. Це його завжди веселило. Вона така похмура і серйозна йшла на кухню і приносила йому що-небудь смачненьке. А перепадало навпаки, від усміхненої і веселої мами. Раніше він дурним був і розповідав, за що його баба Дуня лаяла і погрожувала в кут поставити, але потім передумувала. А мама лаялася ще більше і плескала по попі. Не боляче, але соромно було. Він уже великий, а його ось так, по попі … він навіть один раз татові поскаржився, але це було зовсім даремно. Від тата влетіло ще більше.
– Давай, голубчику, збирайся, мама скоро за тобою приїде, – баба Дуня багатозначно подивилася на розкидані іграшки і пішла мити посуд. Мурік і Лелька побігли за нею. Вони любили сидіти на столі, на спеціальному покривалі і дивитися, як господиня «грає» з водою.
А Макс ліниво збирав іграшки, знаючи, що якщо мама буде поспішати, то вона сама швиденько заховає їх в сумку, тому можна особливо і не старатися і набагато цікавіше поговорити з бабою.
– Баба Дуня, а це правда, що ти нам нерідна?
– Правда, звичайно! У тебе скільки бабусь?
Макс задумався. Баба Дуня – раз, баба Катя – два, баба Іра – три.
– Три?
– Правильно, дві – рідні, мами твоїх мами і тата, а я нерідна, я з твоєю мамою колись працювала, зараз на пенсії, тому мамі і допомагаю, а дві інші бабусі ще працюють.
– А чому ти нам допомагаєш?
– Тому що ми з твоєю мамою – найкращі друзі.
– А чому?
Євдокія зітхнула. Хлопчисько весь в матір, цікавий і настирливий, питання може з ранку до ночі задавати.
– А тому, – вона витерла руки, ласкаво погладила хлопчика по голові, не втрималася і поцілувала у верхівку, – а тому, що колись твоя мама допомогла мені знайти дуже важливу річ. І це секрет! – вона строго подивилася на Макса, який вже відкрив рот для очевидного питання і приклала пальця до губ. – А тепер іди і все-таки збери іграшки.
Макс неохоче побрів назад в кімнату, а Євдокія включила воду, подивилася на Муріка і тихо сказала:
– Наталя мені душу знайшла. Мою, заблукавшу. Правда, Мурік?
Кіт замурчав і застрибнув їй на плече.
Вам сподобалася ця історія?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Найбільш бажана жінка в Зодіаку!
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Від слів чоловіка Риті стало дуже гірко. Вона думала, що він сумує за нею, як за дружиною, а не куховаркою!
Мій чоловік попросив у своїх батьків дозволу ночувати у них два рази на тиждень. «У нас же тут не готель!» – сказали вони свого рідного сина
Як зробити так, щоб дівчина сама захотіла зайнятися з вами коханням?
Я вже давно дізнався про кoxaнця дружини, але нічого їй про це не казав, бо ми були створені одне для одного
24 зворушливі картинки про те, що таке материнська любов насправді
Що є свекруха – що немає. Ніякого толку!
Два поливи, які убережуть вашу моркву від шкідників і забезпечать гарний урожай
7 способів перестати себе накручувати
Історія про те, як собака врятував свого господаря-рибалку, коли той провалився під лід
Дівчина мого сина відмовляється йому готувати. Каже – не дружина. Вона обіцяє борщі і котлети після весілля
На сусідній ділянці Ольга Петрівна ходить навколо яблуні, збирає стиглі плоди в кошик. На ґанку лежать п’ять красенів-котів
Восени закопала цілий помідор на грядці. Показую, що у мене виросло до середини літа.
