– Мамо, бери відпустку і приїжджай.
– Що сталося?
– Треба рятувати Михайла.
– Від чого?
– Від ТЦК. Від війни. Від цієї м'ясорубки, мамо, від чого ще?
У слухавці хтось заплакав. Потім гримнули двері.
– Ми все придумали, – швидко сказала Олена. – Розлучимося. Тобі зроблять інвалідність. Михайла оформимо опікуном. І він виїде.
– Що?
– Не прикидайся. Так роблять.
– Ти хоч чуєш себе?
– А ти чуєш сирени? Чуєш, як діти вночі під ліжко лізуть?
– Я чую, що ти хочеш мене зробити калікою на папері.
– На папері, мамо. Не по-справжньому.
– Мені 15 років спину ламати по чужих квартирах було по-справжньому.
– І що? Для кого ти ту спину ламала? Для нас чи для своїх принципів?
Вона замовкла.
– Квартира, машини, СТО – це теж "для принципів"? – тихо сказала мати.
– О, почалося. Зараз ти будеш тикати мені тим ремонтом до пенсії?
– Я тобі не тикаю. Я питаю: тобі вже мало?
– Мені не мало, мені страшно! – закричала Олена. – Я не хочу чоловіка ховати, ясно?
– А інші хочуть?
– Мене не цікавлять інші! Мене цікавить мій чоловік і мої діти!
– А мене не цікавить твоя афера.
– Афера? Це виживання.
– Виживання на моїй шії.
– На твоїй шії? Серйозно? Ти 15 років сидиш в Італії і розказуєш мені про шию?
– Сиджу? Я там підлоги мию.
– Зате без ракет.
– Зате без сорому ти.
Олена важко дихала в трубку.
– Добре. Давай прямо. Три тисячі євро на довідку. Приїдеш на місяць. І все.
– Ні.
– Тобі шкода грошей?
– Мені гидко.
– Гидко їй. А коли ти нас тут лишила і поїхала, тобі не гидко було?
Пауза.
– Я поїхала, щоб ти не їла макарони без масла.
– Та не бреши собі. Ти поїхала, бо тобі так було легше.
– Легше? Без дитини? На чужині?
– Зате тепер ти вмієш тільки одне: скидати гроші і командувати.
– А ти вмієш тільки тягнути.
– Я тягну? Це моє життя, мамо! Моя сім'я! І якщо держава не може нас захистити, я витягну свого чоловіка сама!
– Брудом?
– Хоч болотом, аби живий.
Через три дні мати приїхала до Львова. Не для довідки – забрати документи на квартиру.
У кухні сиділи Олена, Михайло і сусідка Валя.
– Я сказала "ні", – мати поклала папку на стіл. – І квартиру продавати не дам.
– Ти не даси? – Михайло всміхнувся. – А вона, вибачте, ваша чи наша?
– Куплена за мої гроші.
– То, може, ще скажете, в якій позі нам дітей робити? – кинув він.
– Міша! – шикнула Олена, але не зупинила.
– Ні, хай каже, – мати сіла навпроти. – Я послухаю чоловіка, якому я купила машину.
– О, почалося друге коло, – закотив очі Михайло. – Так може, мені вам і бензин повернути?
– Поверни хоч совість.
– Совість? Мене завтра можуть упакувати на вулиці, а у вас совість.
– Бо ти ховаєшся вдома другий тиждень.
– А що, вийти красиво? Щоб вам було чим пишатися?
Олена вдарила долонею по столу.
– Все! Мамо, або ти допомагаєш, або не лізеш! Ми вже виставили квартиру.
– Ти виставила МОЮ квартиру?
– Нашу! Я в ній виросла!
– На всьому готовому.
– На твоїх грошах, так! І що? Ти ж сама все життя купувала нас замість того, щоб бути поруч!
Валя нервово сьорбнула чай.
– Оленко, ну так не кажуть…
– А як кажуть? – Олена вже кричала. – "Дякую, мамо, що висилала євро і приїжджала на Великдень, як туристка"?
Мати повільно встала.
– Я тебе з гівна витягла.
– Ні, мамо, – Олена теж підвелась. – Ти просто хотіла, щоб я все життя пам'ятала, хто тут хазяйка.
– Я хазяйка, бо я за це платила.
– То забери собі і стіни, і плитку, і свої святі євро! – Олена рвонула шухляду, дістала ключі й жбурнула на стіл. – Подавись.
Тиша вдарила сильніше за крик.
Михайло пирхнув:
– Клас. Матір року приїхала рятувати квадратні метри.
Мати взяла ключі, подивилась на доньку і сказала:
– Як хотіла бути вдовою без чоловіка, то будь ще й без квартири.
І вийшла.
