– Мамо, бери відпустку і приїжджай. – Що сталося? – Треба рятувати Михайла. – Від чого? – Від ТЦК. Від війни. Від цієї м’ясорубки, мамо, від чого ще? У слухавці хтось заплакав.

– Мамо, бери відпустку і приїжджай.

– Що сталося?

– Треба рятувати Михайла.

– Від чого?

– Від ТЦК. Від війни. Від цієї м'ясорубки, мамо, від чого ще?

У слухавці хтось заплакав. Потім гримнули двері.

– Ми все придумали, – швидко сказала Олена. – Розлучимося. Тобі зроблять інвалідність. Михайла оформимо опікуном. І він виїде.

– Що?

– Не прикидайся. Так роблять.

– Ти хоч чуєш себе?

– А ти чуєш сирени? Чуєш, як діти вночі під ліжко лізуть?

– Я чую, що ти хочеш мене зробити калікою на папері.

– На папері, мамо. Не по-справжньому.

– Мені 15 років спину ламати по чужих квартирах було по-справжньому.

– І що? Для кого ти ту спину ламала? Для нас чи для своїх принципів?

Вона замовкла.

– Квартира, машини, СТО – це теж "для принципів"? – тихо сказала мати.

– О, почалося. Зараз ти будеш тикати мені тим ремонтом до пенсії?

– Я тобі не тикаю. Я питаю: тобі вже мало?

– Мені не мало, мені страшно! – закричала Олена. – Я не хочу чоловіка ховати, ясно?

– А інші хочуть?

– Мене не цікавлять інші! Мене цікавить мій чоловік і мої діти!

– А мене не цікавить твоя афера.

– Афера? Це виживання.

– Виживання на моїй шії.

– На твоїй шії? Серйозно? Ти 15 років сидиш в Італії і розказуєш мені про шию?

– Сиджу? Я там підлоги мию.

– Зате без ракет.

– Зате без сорому ти.

Олена важко дихала в трубку.

– Добре. Давай прямо. Три тисячі євро на довідку. Приїдеш на місяць. І все.

– Ні.

– Тобі шкода грошей?

– Мені гидко.

– Гидко їй. А коли ти нас тут лишила і поїхала, тобі не гидко було?

Пауза.

– Я поїхала, щоб ти не їла макарони без масла.

– Та не бреши собі. Ти поїхала, бо тобі так було легше.

– Легше? Без дитини? На чужині?

– Зате тепер ти вмієш тільки одне: скидати гроші і командувати.

– А ти вмієш тільки тягнути.

– Я тягну? Це моє життя, мамо! Моя сім'я! І якщо держава не може нас захистити, я витягну свого чоловіка сама!

– Брудом?

– Хоч болотом, аби живий.

Через три дні мати приїхала до Львова. Не для довідки – забрати документи на квартиру.

У кухні сиділи Олена, Михайло і сусідка Валя.

– Я сказала "ні", – мати поклала папку на стіл. – І квартиру продавати не дам.

– Ти не даси? – Михайло всміхнувся. – А вона, вибачте, ваша чи наша?

– Куплена за мої гроші.

– То, може, ще скажете, в якій позі нам дітей робити? – кинув він.

– Міша! – шикнула Олена, але не зупинила.

– Ні, хай каже, – мати сіла навпроти. – Я послухаю чоловіка, якому я купила машину.

– О, почалося друге коло, – закотив очі Михайло. – Так може, мені вам і бензин повернути?

– Поверни хоч совість.

– Совість? Мене завтра можуть упакувати на вулиці, а у вас совість.

– Бо ти ховаєшся вдома другий тиждень.

– А що, вийти красиво? Щоб вам було чим пишатися?

Олена вдарила долонею по столу.

– Все! Мамо, або ти допомагаєш, або не лізеш! Ми вже виставили квартиру.

– Ти виставила МОЮ квартиру?

– Нашу! Я в ній виросла!

– На всьому готовому.

– На твоїх грошах, так! І що? Ти ж сама все життя купувала нас замість того, щоб бути поруч!

Валя нервово сьорбнула чай.

– Оленко, ну так не кажуть…

– А як кажуть? – Олена вже кричала. – "Дякую, мамо, що висилала євро і приїжджала на Великдень, як туристка"?

Мати повільно встала.

– Я тебе з гівна витягла.

– Ні, мамо, – Олена теж підвелась. – Ти просто хотіла, щоб я все життя пам'ятала, хто тут хазяйка.

– Я хазяйка, бо я за це платила.

– То забери собі і стіни, і плитку, і свої святі євро! – Олена рвонула шухляду, дістала ключі й жбурнула на стіл. – Подавись.

Тиша вдарила сильніше за крик.

Михайло пирхнув:

– Клас. Матір року приїхала рятувати квадратні метри.

Мати взяла ключі, подивилась на доньку і сказала:

– Як хотіла бути вдовою без чоловіка, то будь ще й без квартири.

І вийшла.

Valera

Популярне