– Мамо, маю до тебе розмову – почав мій син одного ранку.
– Слухаю,- я аж від плити відірвалася.
– Ми поставимо на кухні ще один холодильник. Будемо зберігати продукти окремо.
Я не те що здивувалася, я аж сіла від несподіванки. Після весілля сина минуло всього два тижні, а ми вже починаємо побут ділити. А далі що? За один стіл зі мною не сядуть?Я ж ніби не з тих примхливих свекрух, які свого носа всюди сунуть.
– Навіщо? Що сталося? – запитала я.
– Ну, так буде зручніше, – промимрив Святослав і вибіг із кухні. Пішов збиратися на роботу.
Не минуло кількох днів, як на моїй кухні і справді з’явився ще один холодильник. Син свого слова дотримав.
– Могли вже й замок повісити, а то я щось вкраду ще,- хотіла було дорікнути я, але вирішила змовчати.
Я була дуже зла на дітей. Вони не їли нічого із того, що готувала я. Купували окремі продукти і харчувалися напівфабрикатами.
Якби ж невістка хоча б щось готувала, але ж вона постійно працює. Один фастфуд їдять. Не те, що мої домашні страви.
– Щось ти сильно зблід останнім часом. Що сталося? – запитала я, помітивши, що син недужає.
– Та живіт трохи болить, – відповів Святослав.
– Ось вам і ваше окреме харчування.
Я одразу ж посадила сина за стіл і сказала, що зараз нагодую нормальною їжею. Дістала зі свого холодильника каструльку, розігріла борщу з налисниками і поставила перед сином.
Змусила його поїсти нормальної їжі. Він противився, шукав якісь відмовки. А потім нарешті взявся до роботи. З’їв усе до останньої крихти.
Тепер син частенько їсть усе, що я приготую. Тільки робить це крадькома, доки дружина на роботі. Втім, одного разу невістка повернулася раніше.
Заходить на кухню і бачить, що Святослав їсть вареники. Та ще й задоволений такий. А що, сита людина – щаслива людина.
– Що відбувається? Я не зрозуміла… – витріщилася невістка.
Сина зніяковів.
– Ну, я просто спробував. Мама попросила. А мені гарячого захотілося. Часу не було щось купити,– почав шукати виправдання мій син.
– Отже, тобі не подобається, як я готую?
– Ні, ти що. Ти прекрасно готуєш. Але рідко, тому чоловіка вже живіт розболівся від напівфабрикатів та фастфуду, – сказала я.
Дарма.
У домі почався скандал. Невістка кричала, що я їй життя псую, не у свої справи лізу і взагалі мені потрібно у власному ж будинку сидіти тихіше води і нижче трави.
Я тоді цілу ніч після такого спати не могла. Чула, як діти лаялися за стінкою. А потім дізналася, що вони хочуть власну квартиру придбати. Ну або хоча б на орендовану з’їхати, щоб якнайдалі від мене. Так прикро стало.
– Тоді переїжджаємо?- запитав мій син.
– Ще чого! Я твою маму, звичайно ж, терпіти не можу, але вона вічно жити не буде! А тут такий дім пропадає. У нас ні змоги, ні грошей немає для незапланованих переїздів. Ще трохи почекаємо, а там і мати піде, нам легше стане,- обурилася невістка.
Я розплакалася. Ось так діти мене зі світу вижити хочуть. А через що? Через будинок!
Відтоді я вирішила взагалі не втручатися у їхнє життя. Перетнемося на кухні, добрий ранок скажу і все. Ніби чужі люди. Я не один рік прожила в комуналці, доки на власний дім вийшла, тож знаю, як треба поводитися. Прикро тільки, що роблю так з рідним сином.
– Мамо, у нас є якісь таблетки проти застуди?- запитав у мене якось Святослав.
– Ти захворів?
– Ні… Оксана.
Я забула образи і пішла глянути, як там невістка. Дивлюся, лежить у ліжку, вся бліда, гаряча, слова вимовити не може. Довелося викликати швидку. Жаль стало дитини. Що б там між нами не було, я все одно людиною залишаюся. Знаю, що більше родичів у Оксани нема. Хто їй ще поможе, як не ми?
Приїхав лікар. Оглянув. Призначив таблетки та постільний режим. Я пішла заварювати чай з малиновим варенням, а Святослав в аптеку збігав.
– Дуже вам дякую,- розплакалася Оксана.
– Усе добре. У житті всяке буває,- пробурмотіла я, а самі теж сльози на очі навернулися.
Через декілька днів жар у невістки спав. Їй стало краще.
Увесь цей час я за нею доглядала, як за рідною дитиною.
– Я така вдячна вам. Не ображайтеся на мене. Такий характер.
– Не ображаюся вже. Усе добре. Я тобі зараз чаю принесу.
– Ні, не треба так. Я ж завжди думала, що ви мені ворог. Хочете мене підставити та висміяти. Тож думала, що і з вами так потрібно поводитися. Але зараз розумію, наскільки помилялася. Пробачте мені, якщо зможете.
Таке одкровення мене розчулило.
– Донечко, не переживай. Я не ображаюся,- я обняла невістку.
Ввечері з роботи повернувся Святослав. Він побачив нас із невісткою і, певне, навіть очам не повірив. Ніколи за життя нас такими дружніми не бачив.
– Радий бачити, що ви помирилися. А я вам щось приніс, – сказав він і дістав із сумки торт.
– Який торт?- обурилася Оксана,- мама сьогодні запіканку спекла і булочки з маком.
Я аж засміялася від радості. Сподіваюся, надалі у нас усе тільки налагоджуватиметься.
А які у вас стосунки зі свекрухою?
